То був хлопець з забезпеченої родини і я пішла на знайомство до нього в чужих речах, в найкращих чужих речах.
В Світлани я позичила її найкращу кофтинку, а в Ліди взуття, відчувала себе на всі тисячу відсотків. Цокала каблучками по асфальту і бачила на собі захоплені погляди, що додавало мені такої впевненості в собі, що вам і не передати.
Але мама Саші одразу з мене впевненість зняла одним впевненим ривком:
– Брудну руку не подають при знайомстві, – сказала мені на протягнуту руку і привітання.
Далі жінці не сподобалася і моя позичена кофтинка. Туфлі вийшли з моди ще минулого року, на її думку, а з такими ногами мені варто носити спідницю нижче колін.
Саша всіма силами пробував розрядити обстановку, але його мама була просто невблаганна. Коли хлопець вийшов з кімнати, вона мені сказала:
– Ти йому не пара. Пограється з тобою і викине, а ти все життя митимеш посуд десь в Англії. Ще маєш шанс вийти заміж за хлопця тобі під стать і зберегти свою гордість, бо все інше, бачу ти вже втратила.
У нас вже є на приміті гарна дівчина, яка йому буде під стать і я зроблю все можливе і неможливе, щоб все було по-моєму.
Я хотіла би голосно гримнути дверима і піти, але в мене так затремтіли ноги, що я боялася впасти, моє тіло просто задерев’яніло. Саша нічого не помітив.
Провів мене до гуртожитку, щось жартував, але я не чула нічого – в голові гуділи слова його матері.
– Це правда, – спитала його я.
– Що правда?
– Що й тебе є інша дівчина?
– Нема нікого. Батьки мені нав’язують якусь дівчину, але я швидко її відшию. Я кохаю лише тебе!
Я не знаю чому. Але я повірила більше словам його мами, Алли Юріївни, ніж його запевнянням в любові.
Я не могла Сашу кинути, все чекала, що він прийде, візьме мене на руки і ми будемо завжди разом. Але хлопець приходив все рідше і рідше. А потім я дізналася, що він заручився.
Слова Алли Юріївни справджувалися – я вже не могла з гордо піднятою головою вийти заміж за якогось гідного хлопця. Невже мені лишилося тільки виїхати за кордон аби нічого не чути і не бачити про Сашу?
Не повірите, але й ці слова справдилися – я поїхала на літні канікули закордон і там підробляла не лише посудомийкою, але й офіціанткою.
Кожного разу, коли я мила там посуд, я ревіла, просто ревіла.
Але за ті гроші, що я там заробила, то я купила собі перші свої речі, свої речі! І приїхавши додому почала знову відчувати себе просто неймовірною. Я не кинулася з головою в гульки, не перебирала хлопцями, я просто намагалася жити так аби не справдилися й інші побажання Алли Юріївни.
Через кілька років я знайшла гарну роботу і там познайомилася зі своїм чоловіком. Він був саме тим – добрим, вірним і відданим. Ми жили спочатку в Україні, а потім переїхали за кордон, де й народилися наші діти.
Ми працювали багато і я знову мила тарілки в маленькому ресторанчику, але я вже не плакала. А усміхалася, бо знала, що цими грошима ми виплатимо кредит чи на машину, чи на хату, чи на меблі… Це все для нас!
В Україну я вернулася через багато років аби провести в останню путь мою маму.
Рідне місто вже було мені чужим, на жаль, але рідними ще були друзі. І отак за кавою з подругою я й дізналася, що мій колишній став тепер пиячком, що живе з мамою, бо дружина не захотіла тягнути його далі.
Отака й золота клітка: ні люди, ні гроші не вічні, рано чи пізно все минає.
І я рада, що тоді мене та чаша оминула.
Фото Ярослава Романюка.