Знаєте як зараз зі світлом, то стараюся встати раніше аби й сніданок приготувати і на обід лиш підігріти. Кручуся з самого ранку невиспана і, як на біду, все з рук валиться. А чоловік що? Поки потягнеться, поки вийде з туалету – то вже пару хвилин і по світлу, а я ще маю і нафарбуватися і одягтися.
Отож, ситуація така: все вже готове майже і слід лише наприкінці посолити, щоб завершити варево. Я йому й кажу:
– Подай сіль, бо скінчилася, вона отам на полиці…
Господи! Як ці чоловіки можуть бути мисливцями? Та воно як почало придивлятися, як почало оглядати, де та сіль, а вона просто на нього дивиться! Я вже не витримую та керую ліво-право. Втішився та дає мені, а пачка ж відкрита і отак воно щось в руках перевернуло і сіль на підлогу висипалася.
– О, Галю, ми з тобою нині посваримося, – отак з підсмішкою каже.
А я вже киплю і от-от мені кришку зірве!
– Та яка сварка, не може бути, якщо отакі мати руки!
– Та не сталося нічого такого…, – каже він, але мене вже не спинити.
– Не сталося? То замість того аби зараз піти намалювати губи я маю сіль замітати?
– Та я сам замету…
– Я знаю таке замітання – все під коврик піде!
А тут і світло вимкнули…
Що то було! Він і замітав і мені підсвічував, щоб я губи малювала, і нічого не поївши пішли на роботу. Приходимо на обід обоє та до страви. Але один до одного вже не говоримо. Підігріла, насипала і стала їсти… А воно ж несолене!
– Іване, подай сіль, – вихопилося в мене.
– Та коли ти вже тої солі наїжся, – буркає він і знову на полицю, і знову шукає, і знову сіль на підлогу…
Що я вже нареготалася, то не було мені спасу. Іван і собі сміється і каже, що прикмета погана, бо треба уточнювати на який раз буде сварка.
Фото Ярослава Романюка.
