Ростила я доньку, мов квіточку, леліяла і берегла, до роботи не заставляла, бо хотіла аби вона легко прожила життя, все хотіла на своїх плечах нести – лиш би їй було легше.
Вона у нас одиначка, тому ми все вкладали в неї – найкраще вбрання, гарні іграшки, велосипеди, ролики, далі пішли телефони і планшети.
Так, ми не вкладали, як інші в хати і ремонти, а вкладали в смачну їжу, відпочинок і майбутнє нашої доньки.
Ми дали їй ту освіту про яку вона мріяла – менеджер, але вона не попрацювала й дня, бо вискочила заміж після першого курсу.
І ще свати нами гордували, розумієте, мовляв не газди і коло хати нема порядку. А те, що вони отакого сина виховали – то це дуже по-порядному?
– Сніжанко, донечко, – просила я, – Ти ж бачиш, що Дмитрик зовсім не до життя? То не дивина на батькові гроші водити дівчину на каву. А що далі? Він до роботи не навчений, а навчений отак легенько собі жити біля батьків та по кафе ходити. Не для того ми з татом в тебе вкладали всі свої сили і надії аби ти отак вляпалася на все життя.
Думаєте, слухала? Та де!
Обоє собі тихо одружилися і вже нас поставили перед фактом.
Відгуляли ми весілля, яке ми з чоловіком оплатили, а не ті газди гонорові.
І почалося у них сімейне життя, то голосно сказано «сімейне», бо Сніжанка вчилася і лиш на вихідні приїздила додому і то до нас, бо до нього не хотіла, і правильно робила. І отак той Дмитрик до нас прийде на вихідні, мов який кавалер, побуде з нею і знову до себе додому з понеділка.
Батько Дмитра мав невелику ферму, на нього працювали люди. А Дмитро отак по селу катався та робив вигляд, що він то продукти розвозить.
Нарешті Сніжанка закінчила навчання і почали вони жити з Дмитром в нього. Скоро й онучка у нас з’явилася, то я надіялася, що все буде добре.
Але…
Раптово не стало свата і Дмитро ферму просто не міг потягнути. Може, якби він мав інший характер чи мати би наполягла на тому, що треба працювати, але ні. Отоді й проявилася вся суть Дмитра – слабкодухий і падкий на чарку.
Він казав Сніжанці, що він так стрес через батька глушить. Але глушив і місяць і другий, а спину нема.
Донька прийшла до нас жити, а за Дмитра мати взялася.
Правда, через якийсь час він прийшов в норму і знову Сніжанка пішла туди жити.
Але вже легше зайти в таку слабину, ніж зайти в нормальне життя. Дмитро тримався, може, пів року, а далі знову за своє.
Я вже кажу доні аби до нас не приходила:
– Та живи, раз таке вибрала і на матір одну не лишай його, а разом щось робіть.
Та де. Отак вона тягалася туди-сюди, може, й років п’ять, точно, онучці тепер шість, то значить п’ять років пройшло в отакому житті.
А тепер вона прийшла до мене і каже, що вже більше витримати не може.
– Нащо ми з татом таке весілля робили, га? Ми стільки грошей витратили, що потім три роки кредити віддавали! Для чого це все було? Лиш би нам таку прикрість зробити? А ми ж тебе попереджали, що діла з ним не буде!
– Ви нічого не розумієте, – вперлася донька, – Я думала, що я його зміню і заради мене він зверне гори!
– Гори? Він себе звернути не може!
– Але заради мене, якби любив, то зміг би!, – не вгавала донька.
І я вже не знаю, чи то ми її занадто розхвалили та випестили, що вона повірила в свою неймовірність, і що заради неї готові на все. Чи дійсно такий хлопець попався, що лиш себе знає?
Що тепер робити? Я ж так старалася вберегти її від усього, а тут отаке…
Фото Ярослава Романюка.