Вечірньої пори Нелю налякала СМС-ка від дочки-студентки: «Я в такому-то відділенні. Будуть оперувати». Зв’язок дав збій. Доччин номер безнадійно відлунював: «Поза зоною, поза…» Ледь дочекалася ранку. Тільки почало сіріти за вікном, вирушила в дорогу — у Житомир. У палаті погляд одразу вихопив бліденьке личко Лілі. Поряд із нею спиною до дверей сидів чоловік у білому халаті. Мабуть, лікар, подумалось. Підійшла ближче і… аж спіткнулась від несподіванки. Її колишній чоловік! Дочка у напівдрімоті тримала батька за руку…
Неля розгублено зупинилася. Щось треба б сказати… І доньку хвилювати негоже в такій ситуації. А та сама відкрила очі, глянула на матір, вони такі рідні, зболені, враз наповнилися слізьми.
— Лілечко, тобі погано? — кинулася до дитини.
А донька хитнула голівкою:
— Я від радості, мамо, що обох бачу біля себе.
Неля присіла поряд і нарешті зважилася заговорити до Руслана:
— Ти як тут опинився?
Її запитання здивувало чоловіка:
— Це мій обов’язок — підтримати дитину в такій ситуації. Ліля зателефонувала мені, і я майже всю ніч провів за кермом. Ще й негода додала клопотів: від Запоріжжя до Житомира — густий туман, сіялась мжичка… Я тут матеріальні проблеми вже встиг вирішити — купівлю препаратів і все інше.
Увага знов перейшла на доньку. На час обходу батьків попросили вийти з палати, далі, мовляв, маніпуляції… Довелося послухатися. Неквапом пішли, як кажуть, куди ноги понесли. А вони… принесли до дверей знайомого обом кафе, де майже двадцять років тому їх випадково звела доля. Чоловік поглядом запитав згоди зайти. Усміхнулася у відповідь.
…Того пам’ятного вечора Неля з подругою завітала сюди посмакувати здоби. Місце вибрали в напівтемному закутку. В залі звучала музика, кружляли пари. Веселився молодіжний гурт. Подругу запросили на танець, другий. Неля сиділа самотою.
— Дівчино, а чому ви не танцюєте?
Поряд стояв рослявий хлопець. Неля збентежилась. Півроку тому не стало батька, веселощів уникала. Але щоб не образити, показала рукою на стілець: якщо хоче — нехай присяде. Не перекрикувати ж гамір, щоб чемно пояснити відмову.
— Руслан…
— Неля…
Йому дівчина сподобалась відразу. Провів її після кафе до гуртожитку. Вона навчалась у педінституті, він закінчував сільськогосподарський.
Взаємна приязнь згодом переросла в кохання. І коли Руслан одержав направлення в село, без усякого сумніву заходився облаштовувати родинне гніздо.
Через рік і Неля закінчила навчання, побралися. Обоє поринули в роботу. Він майже цілодобово зайнятий у господарстві, вона —в школі. Поява донечки була радісною і очікуваною. Коли Ліля підросла, то відпустки проводили разом у мандрівках, прагнули побачити, пізнати і показати доні навколишній світ. Дивувались природою Асканії-Нови, катались човном на озері Світязь і милувались лісами Волині, мандрували Карпатами. У Криму Ліля навчилась плавати. Щаслива родина, де тепло було кожному, де довіра, взаємоповага — одним словом, любов…
А на дванадцятому році сімейне життя розлетілось на друзки!
У себе приймали гостей. Під кінець застілля виявилось, що подруга Нелі хильнула зайвого. Хтось і запропонував:
— Руслане, допоможи Зіні дійти додому.
Краще б не послухався… Дружина зради не пробачила. Уся ця історія завершилася розлученням. Не змогла жінка переступити через образу. Залишилася з донькою на Житомирщині, а Руслан подався до родичів у Запорізьку область. Спілкувалися за всі роки лише кілька разів. Він допомагав доньці матеріально. Неля це сприймала як належне — мовляв, нехай хоч так спокутує свій гріх перед родиною.
…І ось через стільки років сидять у куточку того ж кафе, за тим же столиком і мовчки п’ють каву. Інтер’єр мало змінився, та й вони в душі раптом відчули себе тими ж наївними студентами. То не біда, що на Русланових скронях пробивається срібло — тільки додає статечності і шарму. Нелині окуляри роблять блакить її очей бездонною…
Зважилася порушити мовчанку:
— Як поживаєш?
— Працюю за фахом — вирощую хліб, — відповів стримано, ніби десь на співбесіді. Трохи подумав, і голос потеплішав: — Одружений, маю доньку. Вона схожа на Лілю. Та й ім’я подібне — Ліна.
І, глянувши нарешті просто в очі, запитав:
— А як у тебе минали всі ці роки?
Неля зітхнула, згадавши своє:
— Продовжую вчителювати, маю нову сім’ю, синочка…
— Ти щаслива?
Оце запитання вона якраз і боялася почути.
— Щаслива, — промовила протяжно, ніби рахуючи в слові склади. І раптом вихопилося те, в чому досі й сама собі не хотіла зізнатися. — Бог нам з тобою дав щастя, а ми його не зберегли. Ліля з такою радістю згадує дитячі роки…
Неля помовчала і сказала тихо, мов видихнула:
— То моя провина…
— Що? — подався до неї Руслан. — Що ти сказала?
— Це я все зруйнувала, — вже чітко і твердо промовила жінка.
— Даремно таке кажеш, — Руслан відкинувся на спинку крісла. — Це я грішний, досі картаю себе за тодішню легковажність. Сам собі пробачити не можу. Це нестихаючий душевний неспокій…
Обоє замовкли, в журбі похиливши голови…
Приглушене світло малювало довкола цієї пари химерні тіні. Тепер так рано сутеніє…
За матеріалами – “Вербиченька”.
Автор – Микола ЯНЕНКО.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Фото – pixabay.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
