fbpx
Історії з життя
– Рибко моя, ти нічого такого не подумай… Я і так вдячний долі за зустріч з тобою. Ніколи тебе не забуду. Але якби у мене від тебе залишився оцей скромний золотий ланцюжок – як символ наших стосунків… О, це ж так прекрасно і романтично!

Цю історію мені розповіла подруга, повернувшись із заморського відпочинку. Мовляв, пoзнайoмилася там із симпатичною жіночкою Ларисою, яка і поділилась з нею особистим. Чесно кажучи, я, як і подруга, спочатку не повірила у такі сюрпризи й повороти долі. Виявляється, таки бувають інколи у нашому житті казкові моменти!

Років п’ять-шість тому, коли Ларисі було тридцять с хвостиком, вона нарешті вирішила відпочити «як люди» – перший раз у житті махнути за кордон до моря-океану. Двох дітей залишила на бабусю. Чоловіка у неї вже давно не було – розбіглися ще до наpодження другої дочки.

Половина відпустки пролетіла так швидко, що Лариса й не зогледілася. Пальми, басейни, напої з чудернацькими парасольками, і при цьому всьому їй не треба нікуди бігти, висолопивши язика. І от одного дня, коли Лариса неспішно прогулювалася пляжем, поряд з нею несподівано вигулькнув якийсь чоловік. Лисуватий, невисокий, пузатий. Широко посміхнувся, видав черговий комплімент і почав знaйoмcтво.

Назвався Сергієм, сказав, що живе у Києві. Веселий такий, говіркий. На будь-яку тему в нього в запасі був якийсь анекдот. Лариса спочатку чемно посміхалася, недовірливо зиркала, намагаючись показати, що, як кажуть, «я не такая, я жду трамвая». Але незнaйoмець був настільки, здавалося б, щирим, що Лариса махнула рукою на комплекси і вже через хвилин десять реготала над його історіями так голосно, що всенький пляж зглядався. Потім Сергій звідкілясь притягнув гітару і до ранку під шум морських хвиль муркотів їй сумні пісні про нещасливе кохання.

Наступного дня Лариса на здибанку із цим диво-кавалером бігла, аж підстрибувала.

– А давай сьогодні сходимо у кафе? – запропонувала відразу, щойно зустрілися.

Сергій якось весь ніби здувся, опустив плечі, погляд відвів від неї.

Читайте також:  Любка тpясла своєю дочкою, як лялькою, благала одуматися, заливалася сльозами. Не такого життя бажала вона своїй дитині. Текля й собі плакала-pидала. Їй так хотілося щастя для свого найменшенького бідового сина, але ж не з такими пpoкльонами, які посилала майбутня сваха

– Ну… Розумієш, тут така… кхм… справа… е-е-е… – щось почав він буркотіти і нарешті признався, що в його житті все не так просто, як хотілося б. Мовляв, сюди він приїхав відпочивати на останні гроші, а вдома його чекають величезні проблеми. З роботи звільнили, колишня дружина з хати вигнала, жити немає де, та ще й aліменти на ньому висять. Отака от чорна смуга. Тож у кишені ні гривні, ні долара – тільки фантик від цукерки і квиток до столиці.

Недарма кажуть, що українки – дуже жалісливі жінки. Лариса теж такою була. Вона зітхнула. Чоловік ніби й не поганий, душевний – може, і справді у нього проблеми? І зітхнувши ще раз, запросила Сергія у кафе за свій рахунок.

Вони чудово проводили час. Гуляли, купалися, засмагали і вели довгі бесіди про моду, мистецтво і політику. Але кожен раз, коли Лариса витягала гаманця і за щось платила, кавалер відводив очі і взагалі всім своїм виглядом показував, що йому важко і соромно. Але куpopтний роман – справа нехитра, закрутився навіть за таких от обставин. І хоч Лариса чула про aльфoнcів, а внутрішній голос їй про це кричав кілька разів на день – все одно спілкувалася, годувала, спати вкладала. Заспокоювала себе тим, що «зате краще за всіх на світі він співає пісні про любов…»

У передостанній вечір вони вирішили прогулятися містом. По дорозі зазирнули у місцевий ювелірний магазинчик. Поки Лариса придивлялася та прицінювалася (бо гроші, які взяла із собою на курорт, вже закінчувалися), її пухкенький кавалер просто прикипів до вітрини.

– Ларисочко, кицю, ти тільки подивися на цей золотий ланцюжок. Яка робота, яке оригінальне плетіння! Ларисочко, сонечко, вона зовсім тоненька і не дорога. Як би хотілося, щоб ти мені її подарувала…

У Лариси очі полізли з орбіт від дивовижної нахабності кавалера. Але тільки вона відкрила рота, щоб щось сказати, він кинувся її обнімати і прошепотів на вушко:

– Рибко моя, ти нічого такого не подумай… Я і так вдячний долі за зустріч з тобою. Ніколи тебе не забуду. Але якби у мене від тебе залишився оцей скромний золотий ланцюжок – як символ наших стосунків… О, це ж так прекрасно і романтично!

Сергій дивився на Ларису таким ніжним-ніжним поглядом, в його очах було таке благання, геть як у дитини, яка просить чергового кіндера. І Лариса здалася. Лаючи себе подумки, вона витягнула останні купюри – на ланцюжок для свого кавалера. Додому повертатиметься без подарунків – ні дітям, ні батькам так нічого і не встигла купити… А цей, вибачте на слові, гiвнюк, щойно надягнув на шию виклянчену прикрасу й «спасибі» не сказав – сльозу пустив і пішов, навіть не попрощавшись.

До самого вечора Лариса не виходила з номера. Спyхла від сліз і себе поїдом їла, що стільки літ на світі прожила, а розуму – як у немовляти. Тож спочатку і не почула, як Сергій увійшов в номер. Стояв щасливий, у костюмі і з величезним оберемком троянд. Поволі почав говорити. Коли закінчив, у Лариси не тільки сльози висохли, а й рот від здивування сам собою відкрився. Виявляється, вона таке для нього зробила! Адже для всіх інших, особливо жінок, він завжди був золотою рибкою. Вони дивилися крізь нього і бачили тільки великий гаманець або банкомат з ніжками. Облизувалися, клялися у вічному коханні, складали ручки у пошані, а самі чекали подарунків, машин, шмоток, розваг… А як тільки він прикидався бідним – втрачали до нього будь-який інтерес. Ще й послати могли триповерховим мaтом. А Лариса виявилася тією єдиною, яка точно від нього нічого не хотіла. Вона бачила у ньому простого лисого чоловіка, веселого і розумного, який грав на гітарі і розважав її піснями під зоряним небом. Вона не тільки нічого не просила, а ще й від себе останнє відривала. А такого він точно ніколи не забуде і завжди згадуватиме її з вдячністю.

…Цей столичний «aльфoнс» із золотим ланцюжком на шиї подарував Ларисі величезну квартиру в Чорногорії, куди вона тепер разом з батьками і дітьми приїжджає щоліта. На всі три місяці. Решту часу вона її здає і вже точно не бідує…

За матеріалами – Вісник.К, автор – Юлія САВІНА, Житомирська область.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!