Впевнена, що у вашій дівочій компанії була дівчина, яка вважала себе найкрасивішою і копилила губи на ваші сукні, хлопців та життя. Цікаво, що з роками вони не змінюються, чи то у мене такий життєвий приклад.
Це було років тридцять тому. Але відчувається, ніби вчора ми всі дівували великою компанією, де були на рік-два старші і молодші дівчата, але всі з однієї вулиці, тому трималися купи: до клубу разом та з клубу також. Потім батьки ще строго питали:
– З ким додому йшла?
– Та з дівчатами, – чесно кажеш ти, бо якщо й проводили котрусь дівчину, то йшли трохи поодаль і трохи за руку, але, щоб від зграйки не відставати.
Була серед нас Надія, дівчина неймовірної самооцінки та очікувань від життя. Вона перша обмовляла у кого який вигляд і чи личить сукня, чи гарний хлопець і чи буде гарна пара. Звичайно, що всі навколо були не такі і все мало бути в них ще гірше, ніж у неї. Чомусь найбільше вона напосідала на Галину, дівчину тиху і скромну, яка умудрилася мати хлопця чи не першою з компанії. Андрій був теж не дуже показним, але разом вони просто світилися від щастя, таке як дві половинки зійшлися ідеально і так триватиме вічно. Надія кпила з Галининої зачіски, з сукні та туфель:
– Слухай, наречена, ти хоч би інколи щось міняла, а то й зістарієшся в цій сукні і лишить тебе твій ненаглядний.
Галина ображалася, але бідність нічим не прикриєш, тоді не можна було піти в магазин та вибрати сукню по фігурі, щастило, коли мала гарне полотно і можна було пошити… І так допекла Надія Галині, що та вирішила поїхати на Схід на буряки, щоб заробити грошей і на сукню і на все інше. Поїхала і поїхала, в компанії великій і не сумно за неговіркою Галиною, але не видно й Надії.
Далі між нами пішла чутка, що закрутила Надія Андрієві голову – нащо і для чого, одному богу відомо, але точно не від великої любові. Через якийсь час і кинула, але Галина вже про все знала ще до приїзду додому.
Не знаю, чому так сталося. Але дівчина вирішила, що в селі з неї сміятимуться і так там і залишилася, вийшла заміж і мала двійко діток.
Наш гурт не простив того Надії і ніхто з нас не хотів більше з нею товаришувати, бо ще кирпу можна терпіти, але підлість? За якийсь час і Надія поїхала в світи та більше не верталася додому, ходили чутки, що дуже вдало вийшла заміж, іншого від неї ми й не сподівалися.
А Андрій так і доходився до сивого волосся хлопцем, чомусь ніхто йому не трапився до душі.
Bійна зігнала чи не всю нашу велику компанію додому і хтось серед нас пустив думку аби зустрітися та хоч щось радісне згадати, бо ж нам трішечки за п’ятдесят і хоч щось радісне відбудеться. Як на диво приїхала й Галина з дітьми та чоловіком, така ж скромна та приязна, ніби нічого в житті її й не озлоблювало.
Прийшла й Надія – вся при зачісці та макіяжі, ну от та давня зверхня дівчина, тільки зі зморшками. Зустрілася поглядом з нами, ніс задерла, аж гульк – Галина їй усміхається та йде до неї.
– А ти зовсім не змінилася, – каже їй, – Рада, що ти прийшла, бо давно тобі хотіла подякувати… Якби не ти, я б ніколи не зустріла свого Толика, так би все життя проробила в нашому колгоспі.
– Думала, ти мені Андрія вічно пам’ятатимеш, – вимовила Надія.
– Ой, то хіба спочатку. Але Бог мене направив в житті на добрих людей…
Надія тільки губи міцно стулила, бо не розуміла чи не хотіла розуміти, що Галина те їй каже від чистого серця. Село маленьке, а всі ми з дуже довгими язиками та чутливими вухами, тому швидко дізналися (завдяки поштарці Лесі), що Галина вся в кредитах та боргах, навіть на ту нашу сільську здибанку назичила грошей, що аж повідомлення її батькам в село прийшло про борг. Чоловік її любить оковиту, а донька вдалася в матір – тому соромиться їхньої убогості і не пускає до неї онуків, каже, що бабуся живе за кордоном і там має бізнес.
Отак, життя проходить, але люди не змінюються.
Фото Ярослава Романюка.
