fbpx
Історії з життя
— Ще нікого просто так не залишили у нашому селі лежати. І мене, як час прийде на той світ спровадять, а так, хоч гріх який спишеться, – говорила Степанівна віддаючи заплаканій незнайомці 30 тисяч. Усе, що відклала на кінець життя, – Тримай дитино, тут усе, що маю. Може яку хатину, чи хоч кут у кого на перший час з дітьми знайдеш. А я ще своїм знайомим скажу, то тобі ще знесуть

— Ще нікого просто так не залишили у нашому селі лежати. І мене, як час прийде на той світ спровадять, а так, хоч гріх який спишеться, – говорила Степанівна віддаючи заплаканій незнайомці 30 тисяч. Усе, що відклала на кінець життя, – Тримай дитино, тут усе, що маю. Може яку хатину, чи хоч кут у кого на перший час з дітьми знайдеш. А я ще своїм знайомим скажу, то тобі ще знесуть.

Незнайомка дуже дякувала і ковтаючи сльози щастя вийшла за ворота.

— Ти, Марусю не про блага земні думай, а про душу свою. Ач, які люди нещасні. Має дев’ять діток і хата геть згоріла. Як грошей не даси, то хоч одежину яку, чи крупи. Ми коли малими були з евакуації вернулись, теж по людям ходили. І досі є у мене та хустинка, яку на мене жіночка одна добра тоді одягла. Досі за неї молюсь.

Так Степанівна обдзвонила чи не всіх своїх знайомих. Скоро до авто з жінкою черга вибудувалась. Кожен ніс, що мав. Тут і курки квоктали і одяг і продукти. А Шкілиха велосипеда дідового притягла. «На доню, най дітки катаються».

Рік з того часу минув. Уже й донька Степанівни на маму за її учинок необачний сердитись перестала, як поїхали вони паломниками до монастиря. І треба ж таке, автобус спинився коло якогось села і все тут – не їде. Посиділи люди трохи почекали евакуатора, а потім вирішили пошукати місцевий магазинчик. Їсти усім хотілось, та й вода скінчилась. Напевне, якби знали чим скінчиться і не виходили б.

Ідуть жіночки незнайомим селом, дорогу розпитують. Село гарне, багате, задивились на щось, та видно, не туди звернули. Мусили заходити у найближчий двір знов дороги питати. Аж тут вражена Степанівна побачила, що двері їм відчинила саме та жінка, якій усім селом допомагали.

— Дочечко, – радісно вигукнула, – от бачиш, я ж права тоді була, а ти плакала. Диви, яка у тебе хата гарна, добрі люди помогли і маєш тепер де з дітьми жити.

Що тут почалось! Молода господиня почала гнати непрошених гостей, які її упізнали із двору. Говорила і бажала такого, що старі бабусі, які прожили довгого віку такого від жінки почули уперше.

Далі ішли понурі. Магазин усе ж знайшли і вже у продавця почали розпитувати, чому ж їх так негарно зустріли.

— То ви про Машку? – махнула рукою, – Ой, про неї недобра слава іде. Живуть із чоловіком, як вареники у маслі. Мають чотирьох дітей, але якщо сама ходить рознаряджена і з найновішим телефоном, то малі, прости Господи, у лахмітті і завше брудні і голодні. От ви дім її бачили. Я от тут уже десять років день у день стою, а й половини їхніх статків не маю. Кажуть, пооформлювала усі можливі допомоги, та ще по фондам і депутатам їздить, аби її “бідну” спонсорували. А ви якби бачили, як вона голосити уміє. Тільки починає про своє нелегке життя говорити, а сльози рікою. Ось, нещодавно якийсь благодійник їм буса презентував і путівки на відпочинок для всієї родини. Навіть сюжет по місцевому телебаченні про їх родину зняли. Тьху, най її, гріха через таку-сяку набиратись.

До автобуса повертались не в найкращому настрої. На Степанівну узагалі страшно дивитись було. Старенька, здається, ще більш зігнулась і все шепотіла:

— Скільки трудилась, скільки складала. Не дитині рідній – чужинці віддала. Ай -яй!

Уже у монастирі плачучи розповіла усе старенькому монаху.

— Прийми, Боже за милостиню! – сказав той тихо. – Поставте свічечку за здоров’я тієї жінки і подякуйте Всевишнього, що узяв грошима.

Тиха з тих пір Степанівна. Соромно їй перед родиною і людьми. У кожного стрічного прощення просить. Хоч люди і забули уже той випадок, а бабці і досі прикро.

Автор Анна К.

Спеціально для intermarium.news. Передрук без згоди автора – заборонено.

facebook