— Що у квартирі за запах? – з порогу заволала Ольга і кинулась відчиняти по квартирі вікна, – А ти чого сидиш? – невдоволено зиркнула на нічого не розуміючого чоловіка, – Зачини двері в мамину кімнату і відчини там балкон.
Все це не просто говорила, горланила так, що сусіди на першому поверсі чули. Втім вони звикли до таких сцен. Відколи Валентина Романівна повернулась у Ольги в домі щодень не слава Богу.
Ось і сьогодні не встигла поріг переступити, а щось їй не так. І головне – в обличчя свекрусі посміхається і ледь на руках не носить, а от як немає її, так і починає.
Вчора, он, повечеряла і всю ніч ходила, бродила по дому голосно крехтячи. Не добре їй стало, а чому, пояснити не може. От просто світ шкереберть усе перед очима, як тільки повечеряла. А їсти в домі після повернення тільки Валентина Романівна і готувала. І так в усьому і щодня. Крапля по-краплі відтоді як повернулась її свекруха.
Валентина Романівна двадцять п’ять років тому заміж вийшла і переїхала з просторої столичної трикімнатної квартири до свого чоловіка у село під Київ. А невістка з сином у її житлі господарювати залишились.
Роки йшли і ніхто не міг подумати чим завершиться такий щасливий шлюб літньої жінки. Одного дня її чоловік, якому на той час уже сімдесят п’ять було, заявив Валентині що їде віку доживати до доньки. От так просто сказав, але за спільне життя все ж подякував.
— Розписані ми з тобою ніколи не були, Валю, тому просто прощавай. Ти не подумай, я б тобі яку частку майна виділив, не день же разом провели, але і дім і майно донці належить. Я тут у неї, ніби як квартирант. Так, що прости і прощай.
Так і повернулась жінка з однією валізою під рідні двері. Син радо маму прийняв. Дуже вже вони усе життя близькі були з-пів слова одне одного розуміли. А іноді і розмовляти їм не треба. Сядуть поруч, помовчать, от і побалакали. І головне, оте їхнє мовчання більше тисячі слів, от такий між ними зв’язок існував.
А Ольга? Ольга місця собі не знаходила. Прямо викручувалась уся після появи свекрухи. І те їй не те і оте їй не так. Світ не милий. Кожен крок свекрухи по квартирі був ніби тупцювання тисячі слонів. А вже як та на кухню зайде – хоч плач.
— А це що? – не вгавала сьогодні Оля, – Чому ніж у мийці? То чашка, то ложка, а сьогодні ніж? Тобі Ромко, так уже важко помити після себе. – говорить, і знає, що той до цього відношення не має ніякого, – Я ж з роботи. Яка не повага, – і в сльози.
Роман посидів-посидів, послухав-послухав і підійшовши до шафи почав складати у величезну дорожню сумку речі.
— Ти куди? – підскочила Ольга, – Що надумав?
— Не «ти куди?», а «ми куди?». Пашка за кордон поїхав, його дім на три місяці порожній, поки там поживемо, а далі десь квартиру орендуємо ближче до столиці.
— Нащо нам кудись їхати? – закліпала здивовано забувши, що плакала щойно, – Ми ж маємо свою квартиру. Який Пашка, яких три місяці?
— Та ні, жінко, – мовив Роман не припиняючи речі складати, – Тут ми на гостині і живемо так довго лише з ласки господині – моєї мами. Та схоже ти забула вже про це. Бачу як тобі не просто мамине повернення далось, тож пора нам з тобою і відкланятись, подякувавши за гостину. Не стій! Через дві години вантажівка під’їде за речами. Потрібно ще й прибрати після себе буде, адже не гоже залишати після себе безлад.
Валентина Романівна ледь не плакала почувши, що “діти” з’їжджають. У два голоси просили Романа одуматись і не робити поспішних кроків, але чоловік стояв на своєму: з’їжджають і край.
— Ти, мамо, – сказав син, – зрозуміти нас повинна, як ніхто. Я б тут жив, але Ольга хоче бути господинею, чому ж я бажанню дружини перечитиму?
Автор Анна К.
Головна картинка – intermarium.news.
