— Владо, доброго ранку. Це нова сусідка вашого тата. Ви знаєте, він останнім часом, має кепський вигляд, ви б приїхали подивилися, допомогли.
— Доброго ранку. Ні я не приїду. Якщо йому буде зовсім погано – викличте, будь ласка, швидку.
— Що ж ти дитинко! Заради рідного батька не можеш відпроситися з роботи? Я викличу, якщо що. Але ж йому потрібен нагляд. Я вже сама у віці, особливо нічого не можу.
— Дякую за інформацію. Але приїжджати не буду, можете мені більше не телефонувати. Всього найкращого!
— Яка ж ти невдячна! Бездушна! Виростили на свою голову.
Влада кинула слухавку, щоб вкотре не вислуховувати звинувачення. Так, вона не приїде. І не через роботу, а через відсутність бажання.
У дитинстві у всіх були «тато» та «мама». А у Влади була лише бабуся. Улюблена і рідна, але їй би дуже хотілося, щоб як у всіх: щоб мама забирала з садка, а тато катав на гойдалці у вихідні і міг заступитися, коли сусідський Віталик обзиває її «плаксійкою».
Бабуся казала, що батько у Влади є, але він дуже далеко, на заробітках. І він її дуже любить. Ось навіть листа написав.
До 16 років Влада читала листи. Чекала та вірила. Але вже здогадувалася, що «заробітки» передбачають гроші, яких у їхній сім’ї зроду не було. Он, у Олени мама в Італії на заробітках — то подрузі вже купили Денді і нові джинси. А ще у Олени є косметика та кишенькові гроші. А Влада тільки й чує, що «на пенсію особливо не пошикуєш» і щиро не розуміє, чому тато їм не допомагає.
Правда, розкрилася несподівано: батько взяв і приїхав. Без попередження з’явився на порозі їхньої комунальної кімнати.
— Ну, привіт, дочко!
Розмови та пояснення були довгими: «Так, не працював. Сидів. За що? За те, що поширював дещо».
Перші роки все йшло чудово, адже дівчинці потрібен був тато, і байдуже, що їй уже 18, і що вона живе окремо.
— Владо, поки ти відпочиватимеш на морі, залиш мені ключі від квартири. Я тут познайомився з жінкою. Не приведу ж я її до нашої бабусі в комуналку? Я вже майже назбирав на оренду квартири, зарплати у охоронців низькі, ти ж знаєш.
— Так, тату, звичайно, бери ключі.
Влада приходить і бачить, що в хаті все догори дном: видно, що в речах копирсалися. На плиті каламутна миска. Гроші, які вони з хлопцем збирали на житло, кудись зникли.
— Тату, що трапилося? Хто був у квартирі, мене що, обчистили.
— А хто це? Алло!
Влада вибачила. Він просто оступився, він не такий. Кожна людина має право на помилку. Але потім з дому зникла мамина каблучка — остання пам’ятка про неї. І з кредитки хтось зняв величезну суму. Ні, ні, просто поміняємо замок і більше не дамо ключі. Це ж тато, він виправиться!
А потім були не лише прохання, а й багато чого іншого, про що і згадувати не хочеться.
Поки Влада не наважилася поставити крапку. Переїхала, не повідомивши адресу, заблокувала його номер. І ось через 2 роки пролунав ранковий дзвінок із минулого.
Ні, приїжджати не буду, можете мені більше не дзвонити. Так, ось така я бездушна.
Фото ілюстративне.
