Погожий літній ранок набирав силу. Лідія поралася по господарству. «Сьогодні потрібно закінчити копати картоплю. Віктор уже зараз може йти на город, а я зготую сніданок і приєднаюся». — З цією думкою зайшла до хати, погукала, та їй ніхто не відповів. Передчуваючи недобре, вибігла у двір. Так і є — велосипеда з вудками теж катма!
— От халепа! Не вгледіла! Знову здимів!
Лідія зітхнула: тепер самій доведеться крутитися весь день. Бувають солом’яні вдови, а вона риб’яча, бо чоловік проміняв її на риболовлю. За першої нагоди та й без неї притьмом втікає на ставок. І що його там тримає? Годинами сидить і застиглим поглядом пильнує поплавок. Тьфу!
— Тільки повернись, риб’яча прояво, я тобі влаштую! Город упораєш сам, хоч уночі! — жінка насварилася кулаком на той бік вулиці, де зник її чоловік.
Вгамувавши гнів, вирішила зайнятися пранням. Пішла до комірчини, а там впали в око старі речі Віктора, які він роками накопичував і не дозволяв викидати. От і добре, що чоловіка немає! Нарешті вона прибере. А то стояв би над душею і канючив, як уже було не раз: в цьому ось светрі жоден вітер узимку не проймає, коли сидиш над ополонкою, а ці засмальцьовані штани не пропускають води, а старезній заяложеній брезентовій куртці ціни немає — постав на лід — як палатка буде.
— Щоби знав, як утікати, — примовляла Лідія, запихаючи «безцінні» чоловікові речі в пакети. Їх набралося чимало. Звалила купою перед ґанком, щоб принагідно вивезти на смітник.
Перепочила, надумала підобідати і тут виявила, що вдома й крихти хліба не зосталося. Тож зібралася в магазин. Повертаючись, завернула до куми. Ось тут їй полегшало. Відвела душу, згадуючи всі гріхи благовірного. Звісно, кума їй поспівчувала, та все ж про Віктора говорила з симпатією: «Ну втікає він на риболовлю, але кому ж рибу приносить? Не бачила ти, кумасю, смаленого вовка…» Так у розмовах незчулися обидві, як і на вечір повернуло. Прибігла Лідія додому — чоловіка нема. Упоралась по господарству, сіла вечеряти: «І де оце воно, голодне, лазить? — підкралася перша жаліслива думка. — Це ж треба — цілісінький день висидіти з вудкою!» — подумала вже майже зі співчуттям. Нічого робити не хотілося. Прилягла на диван…
Як сутеніло, повернувся Віктор додому. Риболовля не вдалася. Мало того, що нічого не зловив, так і вудилище поламав, ще й колесо велосипеда пробив. Довелося стільки кілометрів пішки тюпати. Мабуть, дружина наврочила, бо втік із дому без дозволу… На душі стало тривожно, а коли підходив до будинку, й зовсім занепав духом, передбачаючи суперечку.
Та в хаті й надворі було темно. Віктор вирішив тихенько прокрастися до ліжка, але перечепився через якісь клумаки. І що воно таке? Довелося вмикати світло. Ой лишенько! Та це ж його речі, спаковані й винесені на подвір’я! Мабуть, дружина таки вигнала його з дому. Перечити їй марно, не послухає. Розлучення? Через риболовлю? Та як вона може? Стільки разом пережили! «Поїду до батьків. Це навіть добре, що без сварки на дорогу». Віктор зачав переносити речі в гараж і вантажити їх у машину.
Аж тут на світло і шум визирнула Лідія. Зрозумівши ситуацію, лагідно покликала:
— Пішли, горе-трудівник, хоч поїси, а то за своєю риболовлею скоро ноги простягнеш.
Віктор із полегшенням зітхнув: слава Богу, пронесло.
А Лідія мовчки поралася біля столу й думала: ну й накоїла я дурниць зі своїм прибиранням. Якби не прокинулася, могла лишитися самотньою. Справжньою риб’ячою вдовою.
За матеріалами – Вербиченька.
Автор – Микола ЛУКОМЕЦЬ..
Фото ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
