– Чого знову до перукарні? Чи я тебе не пофарбую?, – казав він мені і ретельно зафарбовував мою сивину.
Я йому платила тією ж монетою і стригла його та дітей вдома. З донькою було простіше, бо вона мала коси, тому тільки гривку підстригла і все.
І наче я сприймала такий хід речей, як нормальний, адже ми все маємо своє, діти вже свої родини і вже далі тільки щаслива старість нас чекає. Проте, почав мені чоловік все голосніше і голосніше говорити, що «от інші жінки».
Тобто, інші жінки могли б краще прожити життя замість мене, краще б з усім справилися і мій Ярослав був щасливішим. А от я йому попалася якась не дуже практична і він все мусив проходити в два рази довше, ніж би це було з гідною жінкою.
Хіба таке комусь сподобається?
– Бо ти давно не маєш свого голосу і думки, – сказали мені подруги, – хто таку жінку буде поважати.
Я задумалася над цими словами. А яку жінку треба поважати? Хіба не ту, яка поклала своє життя заради дітей і чоловіка, хіба не ту, яка віддавала останню цукерку дітям, а останній шматок м’яса чоловікові? Хіба не ту, яка латала свій одяг, капала лаком на продерті капронки і забирала кошлатання старою бритвою? Не ту, яка ні разу не була в театрі, на виступі улюбленого співака, яка не ходила на зустрічі з подругами, бо не хотіла витрачати гроші? Хіба не таку жінку треба прирівняти до лику святих за терпіння і самозречення?
– Ти неправильно своє життя прожила, тобі ж чоловік каже в очі, що він не хоче тебе бачити біля себе, – кажуть подруги, – Отже, він нічого з тобою переліченого не цінує.
Я сиділа і нічого не розуміла. Він же сам цього всього хотів, щоб жодної лишньої копійки не йшло на сторону і я все виконувала, то чого тепер така переміна?
Все виявилося доволі банальним, бо на його роботі з’явилася нова співробітниця, яка почала на мого чоловіка кидати погляди. Це мені кума розказала, а кумі кум, який те все на власні очі бачив.
Я тоді вигребла всі гроші, які у нас були зі сховку і пішла в салон краси на обгортання і інші чудесні речі, які роблять жінку щасливою, а гаманець порожнім. Пройшлася і по магазинах і купила собі одяг про який давно мріяла, але не наважувалася купити і зайшла з усім цим в кафе, щоб випити вперше за багато років кави з чимось смачненьким. Пила усміхалася, що зараз я за одну чашку заплатила стільки, скільки платила за пачку кави.
– Олено, – почула біля себе здивований вигук давньої знайомої, ми останній раз бачилися ще в інституті!
Обійнялися, розговорилися, сказала, що я чудово просто виглядаю, а я запевнила, що тепер так буду виглядати завжди. Додому мене проводжав ще один несподіваний друг, який так само не бачив мене зі школи, дивився на мене і світився від радості, сипав компліментами і заздрив моєму чоловікові, що у нього така гарна дружина.
І за цією сценою нас чоловік і побачив під під’їздом. Чи варто казати, що він дар мови втратив, а я робила вигляд, що його не помічаю, щоб не спиняти той потік компліментів, який сипався з мого однокласника.
– Олено, – почула хриплий голос чоловіка, – А чи не пора тобі, жінко, вже додому?
Я заметушилася, зніяковіла, дала при Ярославу номер телефону однокласнику і щаслива зайшла в двері.
Чоловік лише сопів і пів слова не згадував за гроші, які пішли на всю цю красу. Не знаю, про що він думав, але слова про інших жінок чомусь перестав говорити і тим більше він м’якнув, чим менше я йому догоджала. І я не можу зрозуміти, чому з ним сталися аж такі переміни?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
