“Нічого не лишилося мені з тої молодості. То хоч тепер заживу, як хотів, зачую того щастя”.
– Тарасе! Тарасе! Ти де!, – з порога гукає Галя, – Я тобі зараз таке розкажу! Краще сядь!
– Сиджу, сиджу, кажи, – Тарас вже звик за ці роки, що у його Галі всі новини треба сприймати сидячи.
– Василь лишив Любу!, – в очах Галі тріумф від бажаного ефекту, який викликала ця новина.
– Ого, не можу повірити, – Тарас був ошелешений.
Він знав його роки, разом їздили на роботу, рибалку, товаришували сім’ями. Ніколи б не подумав, що на старості років таке зробить. Замолоду мав декілька жінок, але завжди вертався в родину. І на тобі.
– То ти ще не чув чого?, – продовжувала Галина, – Він знайшов собі молоду жінку, їй коло сорока.
– Не можу повірити, – Тарас ще не відійшов від першої звістки, як його наздогнала друга, – А тепер можу.
– Ти що таке кажеш? Чи й сам не хочеш так само? То кажи тепер аби я твої шкарпетки не прала та тобі пельмені не виварювала!
– Галю, я ще при розумі, заспокойся.
Що ж, тепер все зрозуміло – молода жінка, то ще та принада. Пощастило йому. Молодець, за шістдесят і ще зумів таки, старий кінь. Потай здзвонився з другом і домовилися зустрітися.
– Чув, чув, – почав першим розмову Тарас, – давай хвалися, старий діду, що молодую покохав.
– Хвалюся, дивися, яка гарна, – показує Василь фото в телефоні вродливої жінки.
– І як ти таку підчепив? І вона тебе захотіла?, – не може надивуватися Тарас.
– А чому б і ні? Я чоловік при грошах, маю квартиру у Відні, а порівняно з нашими цінами, то можна абсолютно безбідно жити.
Вони познайомилися у Відні, куди Ліда приїхала попрацювати на літо. Вона шукала недорогу квартиру, а він допрацювався далекобійником до того, що колись давно купив маленьку квартирку на околиці Відня. Тепер це вже була не околиця, а середина міста і виявилася дуже гарним капіталовкладенням. Він здавав квартиру українцям і так вони зустрілися. Слово поза слово і виявилося, що вона розлучена, шукає матеріальної незалежності від колишнього і втекла аж сюди. Молодий чоловік виявився, як і всі молоді чоловіки, надто себелюбним і проміняв її на молодшу. Ліда переживала і знайшла розраду в ньому. Він цим скористався на повну, бо такий шанс випадає раз на його вік.
– Не стидно перед Любою, – вирішив опустити на землю друга Тарас.
– І що мені з того стиду? Ти собі не уявляєш, що то таке молода. Яка до тебе тулиться, обіймає! Та якби лиш на тиждень вона була зі мною, то я вже був би найщасливіший в світі.
– Але ж Люба тебе чекала дожити старості.
– Отож, дожити старості. Скоро чотири дошки і землі трошки. І нема того життя. А все в роботі і турботі, все для родини, для дітей, на квартиру, на машину. Нічого не лишилося мені з тої молодості. То хоч тепер заживу, як хотів, зачую того щастя.
– А як тебе лишить, то де дінешся?
– Десь тай дінуся, головне, що є зараз.
Пройшло близько року, коли Галя знову влетіла в квартиру з вереском:
– Тарасе! Тарасе! Ти де! Я тобі зараз таке розкажу! Краще сядь!
– Сиджу, кажи, – так само спокійно відповідав Тарас.
– Василя не стало. Везуть сюди хоронити.
– Як? Як?, – лиш зміг сказати.
– Та пив якісь штучки, ті такі для чоловіків. І ось не витримало серденько.
Галя знову щось говорила про молодицю, про суперечки, про квартиру. А Тарас думав, що друг прожив остаток життя в щасті, проте чи справедливо, що остаток себе таки везе жінці, яку кинув, яку глибоко зрадив. Чи вартує то стати осоружним для найрідніших людей?
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.