Її ім’я. Я часто згадую Її. Прокинуся вночі і ходжу човгаючи по кімнаті. Як ужалений, ні сісти не можу, ні стояти, ось і блукаю по хаті як привид.
– Ляж! – крякне мені дружина, повертаючись в мій бік, а під нею пружини скриплять, під її вагою прогинаються. Галинина повнота така, що часом дивуєшся, як у неї виходить так зненацька не розчавити мене.
– Ти ж знаєш, не можу, – відповідаю я.
– Нічого, я зараз встану і вкладу тебе, – скрипучим голосом говорила вона.
Моя дружина могла кого хочеш поставити на місце. Їй нічого це не коштувало. Спина широка, чоловіча, і руки довгі. Багато хто її побоювався в селі. Характер кепський.
Виходжу на ґанок, довго стою, розглядаючи зірки. Зрідка накочуються безсонні ночі. Кілька разів затягнувшись, кидаю недопалок в склянку з водою. Сідаю на сходинку, і мої коліна хрустять у відповідь.
Її м’які рученьки, які хапали мене за руку, великі оченята на смаглявому личку, широко розплющені від подиву… Я хитаю головою, відганяючи думки. Тіло, зів’яле від довгих років, підводить мене, а пам’ять, немов було це вчора, уривками повертає в ті хвилини щастя…
Тут скриплять двері і на ганок, загорнувшись в пухову хустку, виходить дружина.
– Мерзнеш? Відморозиш одне місце! Іди спати, Грицю! – каже вона.
– Чого вийшла? Чи не бачиш, замкнувся в собі! – відповідаю і відвертаюсь від неї.
Галя сідає поруч. Місця їй мало, але вона примудряється сісти впритул.
– Знаю я твої ці замикання в собі… Потім на вулиці шукати доводиться, з ким же з сусідів ти сьогодні крадькома пляшки спустошуєш.
– Галя! – намагаюся підвищити голос свій і продовжую: припини, коли це було? Давно і неправда.
– От старий пень, давно і неправда! На тому тижні хто втік? Півдня возився з сараєм, а потім бац і сліду не стало, тьху ти… – замовкає вона, – я пішла, ти це, не засиджуйся, – каже мені і, легенько поплескавши по плечі, заходить до хати.
Бувало, п’ю, забігаю до сусіда Петька. Вдвох веселіше, та й не так важко на душі. Він – улюбленець долі, і дружина – тихоня, і діти – майстри своєї справи. А я сумую. Галинка моя буває капосна. Бойова баба, якби не вона, загнувся б давно. Коли чорнуха заковтнула і хотіла забрати мене в своїми бездонними круговоротами, мене Галя витягла.
Я ріс щасливим. Дитинство, схоже на літній сонячний день, висвітлювало і гріло мені душу. Батьки, такі тихі і мирні, обожнювали мене, балувати не балували, куди вже там, країну піднімали, але їх любов я відчуваю до сих пір.
Так сталося, що непомітно виріс, подорослішав. Закохався. Став будувати своє життя, мріяв про велику родину. Служив, захищав наш кордон. Повернувся, почав працювати на екскаваторі. Одружився. Жили собі, будинок облаштовували. Все було добре, поки Галя моя не стала матір’ю.
Тут моє життя і змінилося. Доньку виписали. Смагляве кабачатко дивилося на мене великими очима й прицмокувало губками в пошуках теплої мами. Але Галя лежала в стаціонарі. Що вже там природа недопрацювала в її жіночому єстві, мені не зрозуміти, але Галині стало зле. З її-то організмом здорового кабана, а ось не впоралася. Її залишили, а мені всунули згорток, що постійно плакав.
Минуло пів року. Галю відправили в обласну лікарню. А я намагався вжитися в роль новоспеченого батька. Рятувала тільки її посмішка. До-о-о-нечка. Весь світ готовий був подарувати, незважаючи на постійну втому. Я біг додому, після молочної кухні тягнув в пакетах суміші. Заварював їй запашну воду. Купав, а вона сміялася мені у відповідь беззвучною посмішкою. Ті дні були найважчими і найщасливішими в моєму житті.
Я любив. По-справжньому, по-батьківськи.
Галя приїхала додому бліда, худа. Я ревниво почав ставитися до того, що доводилося ділити з нею донечку. А їй було все одно кому посміхатися. Маленька, щаслива, рада, що її беруть на руки, стискають в обіймах.
Дружина все зрозуміла, не сварила. Хіба мало таких, що так люблять. Хтось чужим готовий віддати або залишити чадо своє, а хтось з рідною людиною ділитися не готовий, одному все мало.
Мене покарали. За жадібність, за сліпу любов мою. Забрали донечку. Швидко і раптово, коли їй не було й року. Я не чув лікарів. Пив. Галина одна все зробила: викликала швидку, зайнялася організацію прощання. А я відчував тільки тугу, що заглушила все навколо. Тоді-то моя мила і добра Галя перетворилася в погану Галину. Стала жорсткішою.
З тих пір пройшло багато років. Але бувають дні, коли порожні холодні ночі не дають мені заснути. Змушують згадувати безсонні місяці, такі щасливі для мене.
Я так і не зміг вголос вимовити Її ім’я. Ім’я донечки. Живу спогадами. Галя звикла. Нам більше не судилося мати дітей. Так і живемо вдвох, однісінькі.
Фото ілюстративне.
