fbpx
Історії з життя
Спекотними вечорами, коли не може заснути, думає про них. Як же все так сталося, що вона посунулася з їхніх життів. Якби не дзвонила, то взагалі могли б і забути. Ні, діти її люблять і цінують зусилля. Та й їй тут добре, вона доглядає літню пані і вже частина цієї родини. Але от такими вечорами хочеться повернутися в минуле і переписати своє життя

Віра живе в Італії років двадцять. Приїжджає на важливі родинні події і регулярно передає зарплату дітям. Така собі мама, якої ніколи нема поруч фізично, але завжди на зв’язку. Діти одружилися, народили онуків, мають своє життя. Чоловік теж зайнятий на пенсії невеличким господарством. І вона, який цей родинний затишок фінансує.

Спекотними вечорами, коли не може заснути, думає про них. Як же все так сталося, що вона посунулася з їхніх життів. Якби не дзвонила, то взагалі могли б і забути. Ні, діти її люблять і цінують зусилля. Та й їй тут добре, вона доглядає літню пані і вже частина цієї родини. Але от такими вечорами хочеться повернутися в минуле і переписати своє життя. Хочеться не бути такою самотньою, такою далекою від них.

Вони одружилися юними і закоханими. Як же вона його кохала! Не могла натішитися, що він її чоловік, що у них будуть діти, схожі на нього, а потім онуки. Проте біля свекрухи не дуже й натішишся:

– Віро! Годі спати – господарка на тебе не чекатиме, – будила свекруха о шостій ранку, бо господарка й справді була велика, – Не буди Володика, він зі зміни!

– Володику, то ти мені невісточку привів – все на мої руки, а я не залізна.

– Володику, я стомилася, а Вірка й не спитає чи я їла чи я пила.

– Віро, ти з роботи прийшла, то йди до роботи, чи я тобі за кожен раз маю нагадувати?

Господи! То яке треба мати здоров’я аби від шостої години встигати їй зробити зауваження щодо всього: не добре здоїла корову, не так процідила, не туди поставила, не так свиням підігріла і не те куркам кинула.

Володик любить пироги, то треба встигнути їх наліпити поки піде на роботу.

– Володю, давай будемо винаймати житло? – несміливо питає Віра.

– Ти що? А мамі хто буде помагати?, – щиро дивується він.

– Може, мама трохи зменшить господарку?

– А що ми їсти будемо? Ти бачила які ціни?

Вже Віра при надії, але свекруха й надалі не дає Володика будити:

– Неси по піввідра, то й нічого тобі не буде. Он я двох дітей народила і ніхто за мене не працював.

Віра будить Володю, бо дуже переживає за маля. Той встає і бурчить. А як починає бурчати, то вже не спиняється і до вечора. Роздає і матері і їй, потім свекруха ще додає їй зверху аби знала, що чоловіка треба шанувати:

– Ти до нас прийшла боса. Я тим тобі не дорікаю, бо пізно. То вчися в газдів, а не сварки зачинай.

Віра плаче. Кожне слово несправедливе пече її вогнем. До дому не піде, бо мама ще двох сестер має заміж видати. Від неї їй теж перепаде:

– Я тобі казала добре думати! Гарний чоловік – то нема гіршого. Всі його хочуть і зі шкіри лізуть. А тепер маєш ту красу, то їж двома руками!

«Я лиш любила, любила», – згадує Віра з Італії.

Через кілька років вона й не пам’ятатиме того захвату і щастя перших днів спільного життя. Завжди робота і робота. Падала від утоми й моментально засинала. Чи вона тоді мріяла? Не пам’ятає.

Якось на роботі почула плітки про Лесю, мовляв, їздила на заробітки і стала для якоїсь родини матір’ю. Привезла купу грошей і купила квартиру.

– А чим вона там займалася, – спитала пізніше в колеги.

– Та кажуть, що спочатку прибирала. А потім…, – пліткарка наново почала розмову.

Вдома довго над цим думала. Чи може бути тяжче, ніж тут? Точно ні. Не ділилася з Володею думками, просто поставила перед фактом, що взяла відпустку і їде. Найтяжче було лишити Марічку. Не могла розчепити рученята зі своєї шиї. Ревіла всю дорогу, а перед кордоном вирішила вернутися.

– Не дуркуй,- сказав водій, – Через кілька місяців вернешся і купиш їй гарну ляльку, то все й забуде.

Які смішні чоловіки. Ляльку. До тепер не може відкупити ті дитячі слізки.

Автор: Ксеня Ропота.

Фото – ілюстративне(pexels).

You cannot copy content of this page