В Марусиних спогадах жила затишна бабусина хата, в якій вона не спала вже кілька років, тобто з того часу, як не стало бабусі Гафії. Дідусь пішов у засвіти значно раніше, Маруся його майже не пам’ятала, а до бабусі приїжджала щоліта на канікулах.
Цьогоріч їй так захотілося не просто приїхати на день-два на Різдво і Великдень, а й пожити хоча б з тиждень-два, щоб згадати своє дитинство, відчути аромат сушених трав, грибів, щоб почути звуки сільських робіт: клепання коси, гуркотіння тракторів, дзижчання пил, цюкання сокир, послухати голоси свійських тварин і птиць.
Бо село – це оркестр звуків техніки та різноманітних інструментів, це хор гелготання гусей, переклички-кукурікання півнів, кудкудакання курей-несучок, мукання корів, іржання коней.
Для міської дитини це безкоштовний зоопарк, милуйся ним цілими днями, більше того, можна гладити телятко, взяти на руки кролика, насипати зерна курочкам. Все це живе й дружелюбне, біжить до тебе й лащиться.
А в лісі можна ще й білочку побачити, на річці рибку на вудочку зловити. А ще село має неповторний аромат кожної пори року, навіть узимку, коли пахло димом із димарів негазифікованих будинків, а що вже казати про весняні пахощі яблуневих садів, літній аромат липи, осінній запах яблук і груш.
Ставши студенткою, Маруся змогла здійснити своє бажання. Готуючи валізу, вона вже уявляла, як відіспиться в бабусиній хаті, бо ніч в селі – це благодатна тиша, ранок – звуки, приємніші за наймилозвучніші будильники: співають пташки, кукурікає горластий півень, йому відповідає півник з іншого краю, десь мукає телятко…
Дівчина задумала відпочити від телевізора, інтернету, навіть телефону, словом, від усіх цих благ цивілізації, хоч батьки просили не вдаватися в крайнощі та залишатися на зв’язку.
Маруся мала намір пожити в гармонії з природою, прокидатися на світанку, походити босоніж по м’якій траві, вмиватися росою, їсти переважно рослинну їжу. Вона навіть захотіла спробувати спекти хліб у бабусиній печі, щоб не ходити в магазин.
І ця її примха тільки задля того, щоб упорядкувати свої думки, бажання, почуття. А їх назбиралося занадто багато: чи правильно вона вчинила, коли піддалась на прохання батьків вступити в медичний коледж, щоб потім легше в медуніверситет вступати, чи не покинути цю немилу їй медицину та не вступити в омріяний педінститут, який закінчили її тато й мама.
Для доньки вони бажали легшої долі, мовляв, школа забирає стільки сил, часу, здоров’я, а зарплата невисока, он тато не витримав і влаштувався на іншу роботу, а мама пише конспекти ночами, на олімпіади їздить вихідними, повертається додому з купою зошитів, добре, хоч тато її розуміє.
Але донька не розуміла, як можна не любити свою справу, чому мама зітхає, змушуючи себе братися за пачку зошитів. Маруся не раз просила її дозволити зошити перевірити, брала червону ручку, знаходила помилку, акуратно підкреслювала подвійними рисочками, відчувала себе на сьомому небі, бо жодного разу не розчарувала маму.
Бабуся розповідала їй, що мріяла стати вчителькою. Вона гарно вчилася, дуже красиво та охайно писала. Перша вчителька на її зошит чіпляла зірочку, то означало, що там самі п’ятірки, після кожного завдання написано «Молодець!». Вчителька її завжди хвалила, навіть просила допомагати в навчанні її сусідові по парті.
А ще бабуся згадувала, що на перервах, коли її однокласники спішили на шкільний майданчик, вона залишалася в класі сама, щоб відчувати себе в ролі вчительки, ставала біля дошки, брала указку і голосно пояснювала математику.
Якось за цим заняттям її застали учні, що, не дочекавшись дзвінка через дощик, побігли в клас, але зупинилися перед дверима, почувши пояснення «вчительки», тихо прочинили двері й пирскали від сміху.
Потім ніхто й не сумнівався, що вона вступить у педучилище, але, на жаль, їй не пощастило: не пройшла за конкурсом.
Освоївшись у бабусиній кімнаті, відклавши милі спогади, Маруся почала складати план на ці два тижні: переглянути бабусину бібліотеку, передивитися все вишите – від серветок до рушників, перебрати все на горищі, раптом щось цікаве трапиться, поритися в старовинній різьбленій скрині.
На бабусиній полиці дівчину зацікавила дуже давня книжка: «Олександр Казбегі. Вибране». Погортавши потемнілі від часу сторінки, вирішила почитати перед сном. Оповідання про палке кохання джигітів так захопило Марусю, що вона не могла відірватися від книжки до четвертої ранку. А перед світанком їй приснилися два закохані в неї джигіти, які, добиваючись її любові, в суперечці могли поранити один одного кинджалами, і тоді вона, як і героїня твору, різко зірвала зі своєї шиї білосніжну шовкову хустку і кинула між юнаками.
За кавказькою традицією, це означало негайне припинення двобою, а супротивники ставали побратимами, і жоден із них не мав права одружитися з дівчиною. Маруся пробудилася від власного схлипування через те, що уві сні втратила кохання одного з джигітів. Розгорнута книга лежала на підлозі, світилася ще настільна лампа, хоч уже перші промені сонця торкнулися занавіски на вікні.
Дівчині ще дуже хотілося спати, але вона вирішила діяти за продуманим сценарієм: вийти в бабусин сад, привітатися з першими променями сонця, вмитися росою, побігати босоніж по м’якій зеленій травичці, поснідати овочевим салатом, потім піти в ліс, назбирати там малини, знайти якісь грибочки на обід. Маруся побачила в лісі багато хмизу, то вирішила ще й це добро захопити, щоб зекономити на електриці.
Кілька хОдок до лісу – і біля хати вже купа сушняку, яким розпалила в кухні, зварила кілька картоплин, привезених з міста, засмажила жовтогарячих лисичок… Обід вдався на славу. На десерт були солодкі ягоди малини.
Після трапези так захотілося спати, але пересилила себе, щоб залізти на горище і пошукати щось цікавеньке. А там цього добра повно: старовинні тарелі, кухлики, глиняні горщики, залізні праски, дошки для прання, словом, бабусин музей.
У великій коробці побачила потемнілі від часу ікони, чорно-білі фотографії прадідуся та прабабусі, там же побачила конверти з листами всередині. На сон грядущий Маруся вирішила перечитати ті твори епістолярного жанру.
То були листи прадіда Миколи, який перебував на засланні в Караганді. Розгорнувши аркуш, Маруся була вражена красивим каліграфічним почерком і стилем:
«Року 1954, місяця жовтня, 14 числа. Слава Ісусу Христу.
Найдорожча моя дружинонько Єфросинко. В перших рядочках свого письма спішу тобі сказати, аби ти не переживала, бо я живий і здоровий, а тобі в тисячу раз кращого здоров’ячка бажаю. Дуже тебе люблю і донечку нашу Гафієчку.
Скажи, що татко цьомає її в обидва личка солоденькі, просить Бога, аби вона була здорова і чемна, слухала мамку, вчилася файно читати і писати, аби сама таткови письмо написала. А тато буде читати, тішитися і всім показувати, яку розумну донечку має. А я до вас скоро вернусь. Вітайте від мене наших сусідів, всю мою родину Бувайте здорові, мої рідненькі, шануйтеся».
Маруся знову заснула за читанням, але цього разу вимкнула настільну лампу й солодко задрімала. В її сни на цей раз приходили предки, про щось говорили, але дівчина нічого не могла згадати. Вранці повторила свій ритуал із вмиванням росою та пробіжкою по сріблястій росі, та враз відчула, що за нею нібито хтось спостерігає.
В сусідстві жила самотня бабуся, тримала козу, кілька курок, але до дітей на другий край села йти не хотіла, хоча їй було трохи скучно, відколи не стало подружки Гафії.
Інколи бабусю провідував онук, який після коледжу працював в школі учителем музики, і навчався заочно в Інституті мистецтв. Про це Маруся дізналася пізніше, школяркою вона бачила в сусідки цього хлопчика, але не звертала увагу.
Дівчина вже хотіла вирушити до лісу на тихе полювання, щоб знову здобувати собі їжу, як почула під вікном: «Сусідко, ви дома?» Вона виглянула: на подвір’ї стояв хлопець з півлітровим слоїком молока та кількова курячими яйцями в кульку. «Привіт, я – внук твоєї сусідки, Олег. Пам’ятаєш мене? Бабуся зателефонувала, що цілу ніч світилося в Гафіїній хаті. не мала сили піти вдень подивитися, хто там газдує, то послала сьогодні мене, але з гостинцями, каже, якщо то сама Маруся, то що та дитина їсть».
Дівчина розсміялася: «Я не голодую, збираю гриби, ягоди, щось з дому взяла, але дякую. Я за це для бабусі малини назбираю». «Ні, ні, не треба, малини я вже назбирав. Бабуся каже, що ти на лікарку вчишся, то якби зайшла тиск поміряти, поговорити». «Та яка там лікарка», – дівчина не встигла договорити, як задзвонив телефон: то мама переживала, як вона там, просила повернутися якнайшвидше.
Візит до бабусиної подружки в Марусині плани не входив, але спілкування з нею їй дуже сподобалося, і про внука більше дізналася. Дівчину все більше й більше притягувало село, і відштовхувала медицина з її запахом ліків, скаргами пацієнтів, їхньою недовірою, безвідповідальністю і невдячністю.
Інша справа – освіта, особливо, коли любиш дітей, хочеш їх чомусь навчити, щодня чуєш їхній сміх, бачиш їхню радість, дбаєш про їхню душу. Вона по-білому заздрила Олегові, що має такий прекрасний предмет у школі.
У наступну ніч у сновидіннях Марусі з’явився Олег, який писав їй ніжні листи подібним до прадідового почерком. А вранці приїхали батьки: не витримали вдома без неї. Вихідні вони провели в бабусиній оселі, побродили лісом, наговорилися досхочу, прислухалися врешті до доньчиного бажання покинути нелюбу їй медицину, щоправда, прийшли до компромісу: закінчить коледж і хай вступає на біологічний факультет.
Наступними своїми вчинками Маруся продовжувала розчаровувати батьків: вступила на заочне відділення університету, влаштувалася вчителькою біології в сільській школі, де працював Олег, вийшла за нього заміж, хоч до неї сватався хлопець з багатою родини.
Маруся та Олег стали проживати в бабусиній хаті. «Романтики, одне одного варте», – говорив тато, переймаючись, як житимуть молодята на вчительські зарплати.
Ніхто із них ще не замислювався, які зміни грядуть у наступному році, коли думки про зарплати здаватимуться дріб’язковими та мізерними, не вартими ніякої уваги, що треба насолоджуватися життям, яке дарують мир і спокій, поки їх хтось не порушив.
