І сто разів я верталася… Через них…
А тепер я їм не потрібна та й батько теж…
Отак доживаємо віку обоє, ні рідні, ні вороги, ні чужі… Існуємо…
А як все починалося…
Іван був гарним, дуже, за ним купу дівчат упадало і я теж. Робила все від себе можливе аби він мене виділив з натовпу – то зачіску зміню, то костюм теракотовий одягну… Могла собі дозволити, бо вже працювала продавчинею в місті.
Закручу бабетту, одягну вельветову спідницю, каблуки і біжу на роботу.
І це не вийшла за ворота та сіла в автобус, а йду пішки п’ять кілометрів до зупинки і молю бога аби автобус був, бо тоді їздили за графіком «іду-поламався-не їду». В сумку каблуки і капрони, а на ноги гумаки…
А з роботи вже лечу додому, бо ще треба на танці встигнути, щоб Іван мене побачив.
Не дивно, що тепер у мене не ноги, а одні звивини вен.
І от ми одружилися та почали жити в Івана, а там ще сестра молодша та свекри вічно невдоволені.
Не раз тягну сумки з роботи аж руки обриваються і ніхто велосипедом не під’їде аби мені допомогти.
Навпаки, ще й до роботи женуть:
– Іди корову подій та свині дай, а то в місті хі-хі та ха-ха звикла…
А я там такі ящики ношу, що й спини не чую, а для них то хі-хі…
У нас з’явилася донечка Міля, але не дали мені свекри радіти – бо чого донька і чим ми думаємо, адже в домі й так ще сестра молодша і місця взагалі нема.
Не буду кривити, але дитину Іван любив, а особливо тому, що Міля була така розумна, і вміє відповісти і полащитися…
Тоді не було ніяких декретів. Вісім місяців ледве побула з дитиною і знову біжи на роботу.
Отак в бігах та перебіжках я й не зразу зауважила, що став Іван пропадати в генделиках, а потім мені сцени влаштовувати – з ким їхала, до кого усміхалася.
Далі вже не треба було ніяких приводів і я ганяла навколо хати та спала в стодолі.
Навіть донечка не могла татка заспокоїти своїми рученятами.
Якось я взяла дитину та пішла до своїх батьків, сказала, що так більше жити не буду. Міля плакала за татком і просто сяяла, коли він приходив миритися.
– Мамо, тато більше не буде, чесно-чесно, – сяяла вона.
Але тато продовжував.
Далі я вже йшла до батьків з двома дітьми і кожного разу клялася собі, що не вернуся.
Верталася, бо діти були за татом, а я нічого не могла зробити. Та й самій вже було соромно перед сусідами, що отаке кіно дивляться та зловтішаються.
А тоді стався випадок, що батьки мої переїхали жити до іншого села, щоб глядіти татових.
– От і будете жити тут, – казала мама, – Може, він зміниться, коли буде бачити, що ви окремо живете.
Не змінився.
Діти випурхнули з гнізда і розлетілися по світу, Міля в Канаду, а Марко в Америку.
А ми залишилися обоє в хаті самі. Я його відправила жити до кухні, а сама в хаті. Вже не переживаю, що він буде буйний, бо не має він вже тієї сили, пушка пари, як то кажуть. Отак би взяла… та й по всьому.
Приходжу з пошти, а він вже під дверима просить дати йому грошей і то буде повторювати одне й те саме тисячу разів, поки я не поступлюся.
Отак вийду… Все цвіте… Краса неймовірна… Живе все, а я?
Для кого отак я живу? Ні для кого не придалася, ні до дітей, ні до людей.
Дивлюся на Івана і нічого не відчуваю, до кота більше ніжності, ніж до нього. Що ж ти, чоловіче, так мені все всередині перепалив, що отак життя наше пішло?
Фото Ярослава Романюка.