Коли небо починало плакати, Світлана вибігала на вулицю і дивлячись на сірі хмари, підставляючи під дощ обличчя твердила як заклинання,
– Мамо, ну де ж ти. Чому ти не приходиш? Ти ж обіцяла. Прийди ласка, мамо.
Сльози змішувалися з дощем і ставали зовсім солоними. Сльози були зовсім не такі, як ночами, коли вона плакала в подушку, щоб не чула бабуся. Так вона стояла поки повністю не промокне її сукня, і починала дрібно тремтіти. Вона йшла додому і як тільки сукня просихала вона поверталася. Світланка чекала свою маму.
– Ненормальна, – пробіг повз сусідський хлопчисько Вовка.
– Дивачка, – пробігаючи поруч і шльопнувши ногою по калюжі що є сили крикнув хлопчик з сусіднього будинку.
Світланка витерла бруд з обличчя і обтрушуючи сукню знехотя пішла до під’їзду. Ось від бабусі отримає на горіхи, коли вона прокинеться.
Спочатку мама два тижні лежала в міській лікарні, і вони з бабусею щодня відвідували її. Потім мама лежала вдома. А потім…
Світланка пам’ятала до найдрібніших подробиць, той останній ранок проведений з мамою. Вона пам’ятала кожен рух і кожне слово сказане мамою. Коли мама прийшла до тями, спочатку вона покликала бабусю.
– Відведи доньку до сусідів. Не треба їй бачити.
– Добре, – витираючи сльози відповіла бабуся, – Відведу.
Потім мама покликала Світланку, і зі зусиллям, але з посмішкою на обличчі сказала.
– Донечко я засну і буду довго спати. А потім поїду… далеко поїду… Ти не хвилюйся. Все добре. Якийсь час ми не будемо бачитися. Слухай бабусю.
– Мама, але ж ти повернешся? Ти не залишиш мене одну?
– Я не покину доньку. Звісно ми побачимося. Одного разу піде сильний, сильний дощ, і я прийду.
Відтоді, коли починався дощ, Світлана вибігала на вулицю і чекала маму. Вона неодноразово застудилася і лежала по тижню в ліжку з температурою. Але ніщо і ніхто її не міг зупинити, ні бабусині вмовляння, ні хвороби, ні глузування хлопчаків, ні докори перехожих.
Одного разу пішов дуже сильний дощ. Цілі потоки води текли з неба. Світланка вибігла у двір і підставила обличчя теплому дощу. Дощ був таким теплим, ніби Світлася стояла під душем, а не на вулиці. І раптом дощ зупинився. Краплі дощу зависли в повітрі і з них, немов мозаїка почав збиратися образ маминого обличчя. Світлана дивилася на маму.
Мама дивилася на Світлану і посміхалася. Це була найщасливіша посмішка на світі.
– Мамо, – прошепотіла дівчинка.
– Доню, – пролунав голос мами в Світланчиній голові.
– Мамо, ти прийшла?
– Я ж обіцяла донечко.
– Мама, я дуже за тобою сумую.
– І я сумую донечко. Ох як сумую.
Мамин образ раптом став розповзатися.
– Донечко я тепер завжди буду поруч з тобою. Навіть якщо ти мене не бачиш, знай, що я поруч.
– Дякую мамо. Дякую що прийшла. Я так тебе чекала.
Знову пішов сильний дощ і мами не стало. Світлана подивилася на свої вікна. Біля вікна стояла бабуся, дивилася на дівчинку і посміхалася.
Світланка радісно вбігла в квартиру і відразу опинилася в обіймах бабусі.
– Бабусю, мама приходила
– Я знаю внучко
– Ти її бачила?
– Бачила внучко, бачила.
Бабуся обіймала вимоклу до нитки внучку і плакала від радості.
Більше Світла не бігала під дощ. Адже вона точно знала, що мама зараз поряд з нею. Мама завжди поруч.
Автор: burаkof.
Фото ілюстративне.
