Якось Ігор звернув увагу, що у вікні блимає вогник чи то свічки, чи ліхтарика, подумав, чи не якийсь заїжджий безхатько вирішив скористатися безкоштовним готелем і тому не вмикати світло, щоб не засвітитися на всю околицю. Він попрямував до хати, щоб з’ясувати, хто там і навіщо. Ігор радів, що матиме нагоду для зустрічі з Ірою, щоб попередити господиню про нежданого гостя та й житло уберегти. Через нещільно заслонену фіранку він побачив силует жінки – то була Ірина, яка метушилася по хаті. Чому вона надвечір приїхала в село, в свою холодну, давно нетоплену хату, чому не вмикає світло, а запалює свічку? Постукати, зайти – це налякати жінку, а їй же нічого не загрожує. «Побачу її вранці – підійду, розпитаю, чи потрібна якась допомога», – вирішив Ігор і повернувся додому.
Його дружину ще молодою забрала невиліковна недуга. Син і донька – школярі, їм ще так потрібна мама, але що поробиш – доля невблаганна, а життя триває. Йому треба
Спостерігаючи, як веселяться сестрички, Ніна присіла на лавку. До неї наблизився молодий чоловік. Жінка бачила його тут уже не вперше. Він попросив дозволу присісти біля неї й, не чекаючи відповіді, розпочав розмову, мовляв, як гарно діти бавляться. Побачивши, що жінка не бажає спілкуватися з ним, приймаючи за залицяльника, зразу перейшов до справи, вибрав світлину на телефоні, підніс до очей Ніни. – Впізнаєте? – Зорянка? – Моя сестра, – відповів чоловік.
– Що з тобою, Ніно? – допитувався брат. – Ти ходиш сама не своя. Знов у якусь халепу втрапила? Ніна хотіла сказати: тобі здалося, все нормально, щоб спочатку
Уляна ледве стримала себе, щоб виказати батькам усе, що за останній час накипіло: тепер ви не проти, бо він багатий, тепер ви не проти, бо в нього нова гарна хата, ви не проти, бо ваша донька заробляє копійки і сидить вам на шиї із малолітнім сином. Та ці слова так і не пролунали – з батьками треба на якийсь час розійтися мирно, бо плакатиме її вистраждана поїздка.
Уляна старанно готувалася до поїздки за кордон. Ні, не як туристка, не на відпочинок чи на закупи, куди їй з маленькою зарплатою, яку щомісяця отримує від власниці магазину,
Пропрацювавши кілька місяців, Іванка заявила батькам, що, мабуть, звільниться з роботи. Рідні бачили з самого початку, що донька приходить з роботи зовсім не весела, казала, що просто стомлена. Але з кожним разом настрій тільки погіршувався. Що було причиною: не слухаються діти, незадоволені батьки, має претензії завідувачка? Чергові запитання мами врешті решт викликали в доньки гіркі сльози.
Ох, як нелегко було влаштувати дочку Іванну на роботу вихователькою дитячого садка в районному центрі. Дівчина закінчила педагогічний коледж, навчалася за рахунок бюджету, вступила на спеціальність «дошкільна освіта»
Марина почала швидко збиратися. Ні, зовсім не через те, що їй нетерпеливилося додому, що заскучала за сином Богданчиком. Причиною був її колишній чоловік Сергій, що лікується в травматології після поранення. До нього поривалася частина її душі, яка не переставала любити його, але перемагала та ображена частина, що пам’ятала про зраду. Цієї ночі їй знову снилася свекруха, яка щось говорила їй, але Марина не могла розібрати слів. Чому вона до неї з потойбіччя приходить, чого хоче – щоб пробачила її сина?
Лікарка так довго слухала дихання Марини, міряла тиск і рахувала пульс, що жінка почала хвилюватися: – Щось не так? Не випишете мене сьогодні? Обіцяю, долікуюся дома, якщо що.
Побачивши розгубленість Ніни, хлопець попросив дикторку вокзального радіо оголосити через динамік: «Мамо Зорянки, донечка чекає вас у залі очікувань». Час ішов, але жінка не поверталась. Хтось порадив звернутися в залізничний відділ міліції. Аж тут Зорянка витягла з кишеньки якийсь папірець, простягла його зі словами: а ти дай мені печенько, хочу їстоньки. Ніна автоматично витягла мамине домашнє печиво й дала дівчинці, а сама швидко розгорнула записку: «Усиновіть мою дитину, благаю, тільки не віддавайте в інтернат, прошу, тільки не в інтернат». Ще була вказана дата народження.
Ніна купила квиток на приміський поїзд. Вона з чотирирічною донечкою поверталася від батьків, що проживали в селі. До відправлення залишалося хвилин сорок, тож жінка з дитиною примостилися в
Свекруха легко, ніби пливла в повітрі, наблизилася до ліжка Марини. Вона була така нарядна, з красивою зачіскою, тільки на шию був чомусь пов’язаний чорний шалик. – Мамо, – жінка запнулася, згадавши, що свекруха казала називати її Галиною Сергіївною, тож ще раз звернулася на ім’я та по батькові, – як Ви пройшли, та ще й без маски? Свекруха нічого не відповіла, тільки показала фотографію сина, але замість вишиваної сорочки на ньому була військова форма. Зроблена була світлина кілька років тому, в День вишиванки, на фоні розквітлої яблуні в їхньому саду, і про армію тоді й мови не було.
Свекруха легко, ніби пливла в повітрі, наблизилася до ліжка Марини. Вона була така нарядна, з красивою зачіскою, тільки на шиї чомусь був пов’язаний чорний шалик. – Мамо, –
Вікторія Олександрівна по дорозі додому намагалася згадати, коли, де вона могла бачити цю молоденьку виховательку. І враз пам’ять перенесла її на кілька десятків років назад, у невелику сільську школу, що в гірському селі на Прикарпатті. Вона дивувалася сама собі, дивувалися її рідні й друзі: чому успішна спортсменка-фехтувальниця, випускниця Львівського інституту фізичної культури, покинула спорт, вийшла заміж за хлопця з факультету зимових видів спорту, що був родом із далекого карпатського села, і поїхала за ним. Тим більше, що їй та її чоловікові пропонували, зважаючи на цікавий стан Вікторії, залишитися в інституті, так як була потреба у викладацьких кадрах. Але ж ні, проміняла Львів на райцентр сусідньої області, інститутську кафедру на посаду вчительки фізкультури в сільській школі, до якої треба було добиратися по через раз то на автобусі, то пішки, так як транспорт часто ламався або не міг взимку взяти висоту села, назва якого свідчила сама за себе – Верхній Буковець.
Вікторія Олександрівна відводила свою внучку Христинку в дитячий садок. Дівчинка всю дорогу вередувала й пхинькала, що не хоче йти в садочок, хай бабуся ще залишиться в них гостювати,
6 лютого до Ксенії Римлянки звертаються з молитвою
Єдина дитина в родині це і щастя, і радість, це велика надія на добру старість у колі внуків, але це і переживання, і тривога за її долю. Адже
Романові кусок хліба ледь не застряг у горлі. «Як? Його донька і син Нуськи, цієї бідної самотньої жінки, що навряд чи знає, хто батько її Славка?!
Літнього недільного надвечір’я Роман сидів на лавці в своєму саду й планував свій завтрашній день. Відпуск для чоловіка, що живе в селі – то не байдикування на узбережжі

You cannot copy content of this page