nat

– Та тебе якось вибавила, чого ти так кажеш, – не звертала я уваги на слова доньки і леліяла онучку. – В тому й справа, що «якось»! А

Мені сімдесят. Тільки вчора святкували. Щоправда, святкували більше донька з онуками, а я так, сиділа збоку, кивала й усміхалася. Завжди дивно, як швидко життя тече. Мені здавалося, що

Мені було сорок років, стара діва з бухгалтерії, власниця розкішного чорного кота чи, скоріш за все, навпаки. Я була дуже самотня, могла б сказати, що ходила на роботу

Бо жінка з дитиною, то не дуже. Але жінка з дитиною і квартирою, то вже чогось вартує, хіба ні? От попробуйте зараз в Україні на квартиру заробити? Та

Так само й мама моя жила з чоловіком, якому терпіла, бо як інакше можна пояснити, що вона й досі забирає його від генделика та слухає, як вона йому

Як тільки відкриваються двері їхнього будинку, здається, ніби потрапляєш у казковий світ ідеального Різдва. Уявіть собі: аромат ялинки, легкий запах свіжовипеченого хліба, м’яке світло гірлянд, а головне –

Було мені тоді трохи за двадцять. Звичайна дівчина: навчання, робота, мрії про майбутнє. Здавалося, життя йшло за планом, аж поки на горизонті не з’явився Михайло. Старший за мене

Мама вже мені нічого не радила, бо ж куди не повернеш, то все одно щастя наче половинчасте: наче одній непогано, але хочеться ще чогось, Дмитра я знаю з

– Сину, гонор гонором, але ти розуму свого дослухайся. Я не маю нічого проти Насті, але ж ти сам розумієш, що справа в тобі? Я не хочу знову

Тоді й вирішила, що треба зі свого життя викинути все старе, щоб туди увійшло щось нове і на таке велике свято як Різдво, я кинулася наводити лад в