Ніхто не кинувся Нелі співчувати, коли її чоловік пішов до молодої жінки. Кожна з нас думала приблизно однакове: «От тепер подивимося чи так буде їй усмішка блаженна з лиця не сходити, чи будуть такі прикраси та одяг, от тепер дізнається, як то життя прожити, як ми».
Це була щира правда, наш колектив складався з жінок, що про такого чоловіка, як Василь Петрович лиш мріяти могли. А Неля з ним двадцять років жила, як сир
Я в такій складній ситуації ще ніколи не була! Ми в боргах, донька від чоловіка пішла, а чоловік он збирає сумки та каже, що з такими, як ми, ні секунди більше жити не хоче. Ми ж звичайна родина, що це таке є, коли ж ми хотіли лише зробити якнайкраще та доньку заміж видати!
Мені сорок два роки і ми маємо єдину донечку Вероніку, якій дев’ятнадцять років. Саме заради неї ми й живемо, хіба ні? Ми з Петром так само одружилися молодими,
Не могла я покинути чоловіка попри те, що останні десять років він був геть на себе не схожий. Дивилася я на нього і виправдовувала. Адже він був колись таким красенем, любив мене, на руках носив, двоє діток у нас, вже дорослі і за кордоном живуть з родинами. Ми ж удвох лишилися, наче обломки старого щасливого життя.
Спочатку я Петра шкодувала, адже він став не потрібним на роботі, завод закрили, а він зі своєю спеціальністю залишився без оплати, але найголовніше – без пошани. Він займав
Мені знадобилося десять років аби зрозуміти таку очевидну і просту річ, яка ввесь час була у мене перед носом. Але ж я чомусь йшла зовсім іншим шляхом – уявила себе проповідницею і дуже дорого за то заплатила в усіх розуміннях
Десять років я намагалася навернути свою сестру на путь істини, як то кажуть, думала завжди, що я старша, розумніша і в житті більше досягла, але все показалося зовсім
Не було мені в заміжжі з медом і тепер живу в цивільному шлюбі і сама собі дивуюся. З одного боку, наче все при мені, а з іншого – ніхто ж заміж не хапає, того й так. Проте, крапку в усьому поставила сукня
Рано я вискочила заміж, рано, вже тепер сама розумію, що ні я не була готова до того, що мене чекає, ні мій чоловік Руслан. Що ми студенти могли
Написав мені Федір повідомлення через стільки років, мовляв, чи я його пам’ятаю. Та як таке можна забути? Так, перше кохання моє, але ж справа не в тому.
Сорок років тому я любила Федя такою щирою любов’ю, яка буває лише в юності, коли просто так любиш і все, ні за гроші, ні за слова, а за
То було сорок років тому, я була закохана по самі вуха і при надії, чекала на свого Іванка, адже він мав приїхати і сказати, коли прийти знайомитися з його матір’ю
Я мріяла, що покину свою родину без жалю, адже мати і батько добряче заливали за комір, мене виховувала бабуся, яка з нами жила, але вона вже геть вибивалася
Свекруха нагадала мені про борг з таким посилом, що мені в голові не вкладається, як вона могла сюди дітей приплести? Тим більше, що вона мене десять років питала, чому їх немає
Я заміжня за Олексієм десять років і ми десять років не мали дітей. Наче в обох все добре, а нічого не виходить. У мого чоловіка багатодітна родина і,
У вас було таке відчуття, що ось тут я почекаю, а вже потім як заживуууу. Буду робити те, що хочу, буду казати те, що хочу, буду чинити так, як хочу. Просто треба трішечки почекати, зовсім трішечки.
Звичайно, що ви ще маєте пам’ятати, що все у вас має бути, як у людей. Тому треба найперше – вийти заміж! Без цього пункту ну просто ніяк, ви
Я роки не наважувалася розповісти дітям цю історію. Важко зізнатися, що тримала таке в таємниці, те, що вони мали знати давно.
Може, й я зробила не правильний вибір і замість прощення вони кинуться до своєї справжньої матері? – Дорогі мої, ви вже дорослі аби зрозуміти те, що я вам

You cannot copy content of this page