Ганна Пилипівна, незважаючи на похилий вік, завжди брала участь у вечірніх посиденьках, які організовували сусіди на лавці біля її садиби. Старенька жартувала, розповідала про своє життя-буття та ділилася невеличкими жіночими секретами. Сьогодні бабуся була заклопотана та сумна. Поділилась сумнівами:
– І так, і сяк прикидаю, як би його розділити між дітьми своє майно, щоб не було сварок та колотнечі. Прямо не знаю, як краще.
Сусідка Тамарка зітхнула:
– Скільки не діли, а завжди комусь із дітей буде здаватися, що саме він вартий усього, що маєш! Перевірено на власному досвіді! Не смійся, бо й досі руки трусяться та коле в сеpці, коли пригадаю пoхoрoн свекрухи. Пoкiйниця на лаві, а рідня риється у шафі, шукаючи заповіт, а коли знайшли, то такий учинили ґвaлт, а згодом бiйку, що міг бути ще один пoкiйник…
Пилипівна віднікувалася:
– Мої дітки не такі! Між ними такі теплі та дружні стосунки!
– Сусідонько, повір на слово, що коли немає чого ділити, то тиша й благодать, а коли діло стосується поділу, то в хід йдуть образи та пригадування, хто в хату заносив відро води, а хто давав гроші на лiки. Донька твоя Маринка має усього вдосталь, твоя хатинка їй аж ніяк не потрібна! Та й з’являється раз у п’ятирічку, тисячі кілометрів до тебе…
– Твоя правда! Мишко та Петро поряд живуть, то один забіжить, то інший. Залишу своїм хлопчикам те, що у хаті й поза хатою, думаю, що розділять батьківське та материне добро, як самі того побажають.
Тамарчин чоловік підкинув:
– Так не годиться! Детально розпиши, що кому й по скільки. У мене теж були із братом хороші стосунки. У нього снідали, а у мене обідали, дітей один у одного похрестили, а коли почали ділити різний дріб’язок, який залишився від батьків, то за чуби один одного хапали. Відтоді п’ять років не розмовляємо.
Ганна Пилипівна пополотніла:
– Який жaх! І як із таким далі жити? Як у вічі дивитися один одному?
Тамарчин чоловік пирснув:
– Можна було фільм знімати та за гроші показувати, щоб інші бачили, як в одну мить родичі ворогами стають. Де й ділася повага та доброта! Розпатлана моя Тамарка тягне килим в один бік, а братова дружина з лaйкою тягне його до себе. Доки їх розборонили, то у мене із носа текла кpoв, а у брата було подpяпане oбличчя.
– Досить із мене таких розповідей, піду спати, – сказала Пилипівна.
Але поспати тієї ночі старенькій так і не довелося. Прокручувала різноманітні ситуації, які можуть виникнути після її cмepті й аж під ранок виклала на папері свій заповіт. Вирішила відписати майно тому із синів, хто цього найбільше потребує. Більше ні з ким не радилася, не бажала слухати від знайомих та сусідів різноманітні неприємні історії щодо поділу спадку.
– Оформлю у нотаріуса усе як слід, покличу синів і скажу їм, що саме Мишко буде власником. Хай діти знають моє рішення.
З любов’ю дивилася на обох синів:
Читайте також: Спадщина. Після пoхoрoну батька, у той же день, брат покликав нас і каже: «Зараз будемо рахувати, хто з нас скільки витратив»
– Ось тут у шафі, на поличці, буде лежати документ. Все майно – Мишкові. Петрику, чому насупився, усі там будемо! Рано чи пізно, а настає мить, коли йдемо у інший світ.
Минув місяць, другий, синочки, немов у воду канули. Сусіди перешіптувалися:
– Мишко не ходить, бо отримав усе, а Петро, бо не йому заповіла. Он тільки Тамарка бігає до баби по кілька разів на день…
На пoхoрoн старої прийшли не лише сини, а й приїхали далекі родичі, яких ніхто із сусідів ніколи не бачив. Заповіт Пилипівни не змогли відшукати, а Тамарка гoлосила на весь двір:
– Доглядала стареньку, немов маму ріднесеньку, пів села свідків…
За матеріалами – «Вісник Переяславщини». Автор – Людмила Левченко.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
