Каже: «Ой, ти сама їдь на ту дачу. А мені щось диски повискакували, то я побуду дома». Та я ще з хати не вийшла, як він вже в ванній сидів та всіх своїх колєг обдзвонював, що я їду на дачу, а вони хай до нього приходять на футбол.
Якби я мала час, то я б йому таких колєг згадала, але я вже запізнювалася на автобус, тому вхопила ключі і ноги в руки.
Мені там все заростає, а я буду старому хлопові мозок вправляти? Навіть, мені швидше робота пішла, бо як уявляла, що то не бур’ян, а волосся у Миколи, то так рвала і метала, як молода.
Ні на кого не можу покластися, бо дітям дачі не треба, вони все куплять, чоловік як тільки скопає ті грядки, то вже так ходить, наче він не знати яку мені послугу зробив, ще потім треба його задобрити пельменями та голубцями, щоб ще помагав.
Та я вам кажу, що я вже готова плюнути на ту дачу, якби я не оббила дивитися, як то все з землі пнеться та росте. Мені аж на голову легше, коли я бачу, що моя праця дає результат, аж мені душа радіє, а тепер мало чому можна радіти.
Я собі тоді сяду на порозі, запарю чаю, попиваю та навколо роззираюся і любуюся, аж на душі тепліє і не лише від чаю. Багато тоді про що забуваєш, навіть, про роки.
І от вертаюся я в неділю і очі забула. Не квартира, а писанка! Навіть на балконі, де роки всякого і то прибрано та поскладано!
– Миколо, що сталося, – вхопилася я за серце.
– Та нічого.
– Ні, ти каже, я до всього готова. Ти йдеш до Лідки?
– До якої Лідки, – аж підскочив чоловік, – Я з хати не міг через тебе вийти всі вихідні, а ти мені якусь Лідку!
– Як не мін вийти?
– Та отак! ти ж мої ключі з тумбочки взяла і ще й на два замки хату закрила!, – насупився чоловік, руки схрестив і в вікно дивиться.
Розумієте, ми внутрішній замок були змушені викрутити, коли онучка закрилася зсередини і нікого в хаті не було, довелося викликати пожежників, аби через вікно лізли. Тому ми закивали хату на два замки, коли кудись їхали, а нижній відкривався лише ключем. То виходить, чоловік не міг ні вийти, ні хату закрити.
– Я тобі за твою працю такий обід приготую, що ти забудеш всі свої негаразди, – кажу я йому, – зате твоя печінка тобі «дякую» сказала чи ти думав, я не чула, як ти вже своїх скликав до нас?
– То ти навмисно таке зробила?
– На наступний раз зроблю, коли ти будеш вдавати з себе хворого.
Наче ми й так поперечилися, але я на кухні готувала обід і сміялася, це ж треба йому було нудно, що й на балконі прибрав і в хаті теж порядок, навіть всі дверцята відрегульовані в кухонному. От який у мене чоловік золотий без своїх друзів та їхніх настанов.
Я дуже люблю салат з коров’ячого сиру, яєць, зелені і сметани, а ще під молоду картопельку з часничком. То нема нічого кращого. І так мій Микола й відтанув, бо смачна їжа дає людині задоволення, а, коли людина задоволена, то вона на все дивиться зовсім по-іншому.
– Знаєш, на наступний раз я таки поїду з тобою, бо там на дачі купа роботи і так приємно дивитися, коли навколо порядок, – каже задоволений Микола.
Отак чоловік зрозумів сам, що в хитрощах та друзях нема того задоволення, що йде від нього самого, від його волі. Головне, що я вже знаю, як його на наступний раз розуму повчити.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
