— Олеже, давай купимо он ті — вони ж всього на гривню дорожчі…
Яблука лежали на чистенькому ящику — рожеві, гладкі, рум’яні, І Таша знала, що, коли впиватися в них зубами, вони бризкають назустріч кисло-солодким веселим соком. Вона терпіти не могла ту блідо-жовту труху, яку зазвичай вибирав Олег.
— Таїсіє, ти ж знаєш — нам треба економити. Тут гривня, там гривня — ось тобі і сотка. Ну чому я повинен вчити тебе елементарних речей? — роздратовано відгукнувся чоловік. Продавець рожевих яблук, міцний сільський дядько, не старий ще, з цікавістю спостерігав за назріваючою сімейної сценою.
Таша давно втомилася від такої «економії». За п’ять років сімейного життя вони жодного разу не поїхали на море навіть в Одесу. Жили всі в тій же маленькій квартирці, яку Таша орендувала ще до заміжжя. Всі їх фінансові «досягнення» уособлювала бевешна мікрохвильовка, яку Олег одного разу притягнув з роботи, радіючи, як дитина, що вдалося купити з розпродажу конфіскату. Квітів він їй не дарував — «безглузда трата грошей, у мами в саду росте скільки хочеш». Те, що мама жила на іншому кінці країни — це несуттєво. Та й не квіти, за великим рахунком, були важливі.
На якомусь етапі Таша здивувалася — грошей вона заробляла стільки ж, плюс зарплата Олега — а жила тепер, оглядаючись на кожну копійку. Проблемою стало випити кави в суботу вранці з Танькою, про нові чоботи вона вже другий рік навіть заїкнутися боялася. Гроші йшли то на ліки мамі Олега, то на лагодження машини його сестри, то на нові рибальські снасті, то грядущий Новий рік і потрібно було накривати шикарний стіл для численних Олегові приятелів, яких Таша терпіти не могла, і які були не проти випити і закусити – особливо «на халяву», як вони виражалися.
Якщо Таша намагалася заперечувати — Олег дуже переконливо підтискав губи і міг не розмовляти з нею кілька днів. Вона перепрошувала, тягла йому каву в ліжко, готувала його улюблений плов, а він починав говорити тільки тоді, коли вона, вийшовши, теж замовкала і переставала взагалі робити щось по дому, обмежуючись ранковим бутербродом з чаєм. Він обіймав її, ніжно цілував і влаштовував тягомотіну, нудну лекцію про сімейне життя. Ташу діймало, але, заради збереження миру в родині вона терпіла і погоджувалася. Ну а що? Чи не найгірший варіант ще. Он — Ольчин чоловік під гарячу руку, та після пляшечки міцненького, любив ганяти Ольчину матір і сестру (Ольку він, слідуючи рухам загадкової слов’янської душі, чомусь не чіпав), та заодно розгромив одного разу половину кухонного гарнітура. Правда, вранці стояв перед Олькою на колінах, плакав і каявся.
Таша здивувалася — вона виходила заміж не через кохання, вона ж все розрахувала — Олег здавався їй надійним, спокійним, впевненим у собі. Економію вона спочатку навіть вітала, розуміючи, що студенту з іншого міста нелегко доводиться в столиці.
Вона подивилася на яблука. І тут в ній хвилею піднялося роздратування.
— Олеже, щоб заощадити цю нещасну сотку, тобі потрібно з’їсти СТО!!! кіло жахливих, позбавлених смаку яблук!!!! — Таша майже плакала — Ну давай купимо менше, але смачних. Ну будь ласка!
Продавець яблук мовчки набрав в пакет найбільших, найбільш рум’яних яблук — кілограма з три- і простягнув Таше:
— Бери, дівчинко. Не треба грошей. Щоб з таким жлобом жити — треба або зовсім не мати клепки, або бути героїнею.
Таша мовчки взяла яблука, як зачарована. Дістала одне, понюхала. Продавець простягнув серветку, вона витерла рожевий бік і з насолодою вп’ялася в нього зубами. Цілющий солодкий сік потік по горлу вниз-в саму середину, викликаючи захоплення і хвилі щастя. Таша вже і забула, що можна почуватися такою молодою і повітряною.
— Дякую! — сказала Таша дядькові-продавцю.
— Олеже, ми розлучаємося! — дзвінким чистим голосом — як ніби яблучний сік промив їй зв’язки- сказала Таша чоловікові. І пішла геть легкою ходою. Сонце сяяло, дерева стояли золоті, яскраві.
Був жовтень-місяць змін.
Автор: Наталія Дементьєва.
Фото – ілюстративне, з відкритих джерел.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
