Він сидів в аеропорту і чекав рейсу із Лондона. Приїхав зустрічати молодшого сина. Але повідомили, що літак затримується на сорок хвилин. Він навіть задрімав в очікуванні. Та якась невідома сила ніби штовхнула його, заставила відкрити очі і поглянути на вхідні двері. Вони саме відчинились – і до зали увійшла невисока екстравагантна брюнетка. Окуляри закривали її обличчя, у правій руці вона тримала модну шкіряну валізу. Хода була легка і впевнена. Він не міг відірвати погляду від цієї дами, підсвідомо відчував щось знайоме.
Жінка пішла в напрямку кас, підійшла до віконечка, скинула окуляри…
«Господи! Так це ж вона!..» — у серце ніби хтось застромив гостру шпичку.
– Марічко!- не стримався і вигукнув так голосно, що майже всі присутні повернули голови в його бік.
Піднявся з крісла і побіг , але жіночка вже пішла до зали реєстрації пасажирів.
– Марічко!- він наздогнав її майже біля самих дверей.
Вона повернулася і поглянула на нього здивованими великими карими очима.
«Вона… вона — його Марічка».
– Перепрошую, Ви мене, добродію?
– Ви ж – Марічка?
– Так, але, прошу пана, я Вас не пізнаю, і, даруйте, дуже поспішаю: от-от мають об’явити мій рейс, — і вона зникла за скляними дверима.
«І зовсім не змінилася: така ж вродлива, молода, — він стояв розгубений, не знаючи, що йому робити, куди йти. – Невже вона не впізнала мене? А може… може, ще тридцять років тому викинула зі свого життя назавжди і не хоче навіть згадувати». Він попрямував до виходу, хотілося якнайшвидше вийти на свіже повітря, бо серце, здавалося, зараз вискочить із грудей.
Уже був узявся за ручку дверей, як раптом позаду почув до болю знайомий голос: «Петре!». Обернувся –і кинувся назустріч жінці, вхопив в обійми, міцно притиснув до себе,ніжно витирав заплакане обличчя.
– Петрику! Петрику! Любий! Як же ти змінився. Дякую, дякую долі за зустріч. Але вибач, я, дійсно, поспішаю. Дасть Бог – може, ще зустрінемось, — вона чмокнула його в щоку, підбігла до дверей, помахала рукою, відчинила двері і щезла, як марево.
Він заціпенів і стояв посеред зали, мов стовп. Гучний голос диспетчера вивів його із цього стану. Прозвучало повідомлення про прибуття літака із Лондона.
Син відразу запримітив, що з ним щось не так.
– Тату, щось трапилось?
– Ні, просто стомився і дуже хвилювався, що літак затримується. Розказуй, козаче, як тобі там – на чужині?
– Усе нормально, але правду кажуть: добре там, де нас немає.
Вони вийшли з аеропорту і направились на стоянку. Надворі уже сутеніло. Підійшли до свого мікроавтобуса. Роман поклав речі в багажне відділення, увійшли в салон. Тільки-но зібрався сісти на водійське крісло, як син відхилив його вбік:
– Е, ні, тату, сьогодні пасажиром будеш ти. А я, сидячи зліва, нарешті буду водієм. Там все ніяк не можу звикнути до правостороннього руху. А ти іди в салон, ляж відпочинь. Либонь, з рейсу і в – аеропорт. Чи не досить уже возити на Хмельницький отих жіночок з торбами? Сергій уже, слава Богу, забезпечений, міцно стоїть на ногах. А я ще на кілька років лишуся на «туманному альбіоні».
Поберіг би ти себе, бачу: стомлений. Лягай, наговоритись ще встигнемо. Відсвяткуємо твій ювілей – і два тижні рибалитимемо (шкода, що сезон полювання ще не розпочався), от тоді вже й дамо волю язикам – «почешимо» їх на славу: маю що розказати.
– А як там наша мама?
– А наша мама, як завжди, про всіх нас хвилюється. Уже три ночі не спить: тебе чекає.
Задзвенів телефон.
– А ось і вона, – він подав синові трубку. І ніби робот побрів до останніх сидіть, сів.
– Мамуня каже, що любить нас і чекає. Відпочивай. Довезу тебе, як і обіцяв мамі Ніні, цілим і неушкодженим, справно і вчасно, – сказав Роман і завів двигун.
«Мама. Їхня мама-мамуня, а вже й бабуня Ніна…», – він зручно приліг на сидіння, заплющив очі – і спогади градом впали на нього.
…Відколи пам’ятає себе, відтоді пам’ятає і її – вона жила у сусідньому будинку. Разом ходили до дитячого садка, разом пішли до першого класу і усі десять років просиділи за однією партою. Ще з дитинства їх називали нареченими, доброзичливо підсміювалися над ними як діти, так і дорослі. Їхні батьки товаришували, і, ще коли їхні чада були зовсім малими, почали жартома називати одне одного сватами.
У них було одне ім’я на двох – «Петіна» (Петя й Ніна). Йому все це подобалось, як подобалася й Ніна – тиха, ніжна, скромна, добра й жаліслива. За всі його дитячі невдачі, синяки, розірвані штани на колінах, здавалось, дівчинка хвилювалась більше, ніж він сам.
Майже скрізь і всюди вони були разом або поблизу: він відвідував секцію вільної боротьби, а вона – волейболу, він грав на баяні і гармошці, а вона – на фортепіано. Він не уявляв свого життя без Ніни. Вона була для нього і подругою, і сестрою, і розрадницею, а іноді і… мамою (у нього був молодший брат, який дуже хворів і потребував маминої турботи, тому часто він був обділений маминим піклуванням і ласкою). Він не пам’ятає, як вони уперше поцілувались по-дорослому, адже поцілунками на прощання вони обмінювалися ще змалечку.
Йому заздрило багато хлопців з містечка: Ніна була приємної зовнішності, відмінниця, фігуриста, а основне – із досить забезпеченої родини. Останнє ж для нього на той час не грало ніякої ролі: просто Ніна була частиною його життя.
Дитинство швидко скінчилось. Випускний вечір – і вони мали розлучитися: Ніна твердо вирішила бути фармацевтом, а його вибір зробили батьки (і його, і Нінині): на застіллі з приводу випускного вечора постановили: він буде інженером; через п’ять років на заводі, де директорував Нінин батько, звільнялося престижне місце, «а там, дивись, і тестя замінить». Навчатися поїхали вони в різні міста.
Перші три роки вчитися було важко, він намагався «не пасти задніх в науці», займатися спортом. На розваги часу не вистачало, він страшенно сумував за своєю подругою, з нетерпінням чекав листів: вони приходили часто.
Під час зустрічей на канікулах не могли наговоритись. Удвох їм було добре, весело і якось затишно.
Одного разу на четвертому курсі у його сусіда по кімнаті був день народження. Гостей зібралось чимало: і хлопці, й дівчата. А коли діло дійшло до танців, зламався магнітофон. Чесне товариство розходитись не збиралось, вимагало продовження вечора.
Хтозна звідкіля з’явилась гармошка, він взяв її в руки, розтягнув міхи – і з того моменту життя його різко змінилося: він став душею компанії, його кликали на всі вечірки в гуртожитку, дівчата липли, мов мухи на мед. Він заводив з ними нетривалі романи. І йому все це подобалося.
Після Нового року Ніна повернулася в рідне містечко і стала працювати а аптеці. Він приїжджав додому раз на два тижні і, як і раніше, зустрічався з нею, і душею відпочивав від свого бурхливого студентського життя.
Ніна відчувала його переміну, але ніколи нічого не випитувала, не нав’язувала своїх думок.
Однієї суботи, за два тижні до восьмого березня, він приїхав додому. Ніна саме нездужала: у неї була висока температура, марення. Просидів біля її ліжка всю ніч (її батьки поїхали в Мінськ на ювілей до родича), страшенно хвилювався і уперше за все життя звернувся до Бога: благав, аби дівчина одужала. Він боявся її втратити.
На ранок Ніні стало краще, він з ложечки поїв її чаєм і був щасливим. Та під вечір знову почалася лихоманка: дівчині було холодно, вона просила зігріти її. Він заліз до неї під ковдру, міцно стиснув і так пролежав до ранку, боячись навіть поворухнутися. А рано-вранці вона прокинулась, глянула на нього здивовано-закоханими очима, і того ранку усе й трапилося. Ніна пригорнулась до нього, поцілувала, благально глянула на нього очима вірного собаки і ледь чутно прошепотіла: «Ти ж тепер мене не кинеш…». Він нічого їй не відповів, тільки міцніше притулився і задрімав. Прокинувся від того, що здалося, ніби хтось ходить по кімнаті. Він швиденько піднявся, одягнувся, пішов до дверей, але нікого не було. Виглянув у вікно і побачив сліди на снігу, що вели до їхнього подвір’я: «Мама».
Коли він повернувся додому, валіза з речами і їжею була спакована і стояла на кухні біля столу. Він узяв її і рушив до дверей, на порозі стала мати, хитнула головою й мовила:
«Не образь її. Вона – славна дівчина, про таку партію пів міста мріє. А вона ж тебе так любить. А її батькам як ми зобов’язані: якби не їхня допомога, то Владика нашого, напевно б, уже й не було», – і вона гірко заплакала.
Він їхав в автобусі, увесь час дивився в вікно і бачив там силует Ніни, потім випливло її обличчя, засмучене і заплакане. На душі зашкребли кішки, і якесь незрозуміле почуття: чи то ніжності, чи жалості – оселилося в його серці.
Напередодні Міжнародного жіночого дня в інституті був вечір, присвячений чарівним дамам. Він брав у ньому участь. Стояв на сцені і співав разом з двома своїми однокурсниками:
„Мы вам честно сказать хотим:
На девченок мы больше не глядим…”
По закінченню пісні хлопці підійшли до краю сцени і кинули в зал квіти. Тюльпан, який кинув він, упіймала дівчина, що сиділа в третьому ряду на сьомому місці. Вона граціозно підхопила квітку, помахала нею і приємно усміхнулась. Від тієї посмішки щось кольнуло в серце і ледве не підкосились ноги. Такого з ним ніколи не траплялось. Він подумав, що це від хвилювання: адже нечасто доводилось виступати на великій сцені.
А потім були танці. І він підсвідомо блукав очима по танцзалу. Бажання побачити ту дівчину, що зловила його квітку, переповнювало його.
Оголосили білий танець, і він побачив, як через зал в напрямку до нього рухалася чарівна незнайомка. Вона підійшла, елегантно вклонилася і запросила його до танцю.
Він узяв її праву руку у свою, а лівою злегка обійняв за талію. Було таке відчуття, що це всередині нього оркестр починає грати хвилюючу мелодію. Хотілося не лише танцювати, а співати й кричати на ввесь світ: «Життя, яке ти прекрасне!»
Її звали Марічка, навчалася вона на факультеті іноземних мов у педагогічному інституті, а на цей вечір у політех її запросила подруга-однокласниця Наталя. Він познайомився і з подругою (вона навчалася у їхньому вузі на третьому курсі) І увесь вечір танцював то з однією, то з іншою дівчиною. Потім він провів Марічку до її гуртожитку.
Повернувшись, довго не міг заснути. А коли, нарешті, сон здолав його, то йому привиділася жінка, у якої було два обличчя: одне спереду голови, а інше – ззаду, і мала вона чотири руки. Одне обличчя було потворне: злякане, зморщене; інше –щасливе і радісне. Дві руки ніжно пестили його кучеряве волосся, а дві – міцно ухопили за шию. Він благав жінку відпустити його; на кілька секунд та розслаблювала стиск, давала можливість ухопити ковток повітря і знову здавлювала.
Один голос, тихий, шепотів: «Терпи, любчику, терпи», а інший, в’їдливо-глузливий, промовляв: «Ти сам цього прагнув, що не подобається?»
Він прокинувся увесь мокрий. Піднявся з ліжка, вирішив випити води. Коли наливав її з графина у склянку, ненароком поглянув у дзеркало – такого себе ще ніколи не бачив: скуйовджене волосся, перелякані очі, бліде обличчя і червона шия. «Куди ніч – туди й сон», – мовив, як навчала мама Владика, коли той плакав спросоння і говорив, що йому снився «бабай».
Тепер у нього було дві дівчини. Вони були зовсім різні: одна невисока, тендітна, чорнява, темноока, з аристократичними манерами, впевнена у собі, а інша – несмілива, світловолоса, із сірими, мов осіннє небо, очима, висока, збита, ніби качанчик, і відкритою, як книга, душею.
Вони ніби доповнювали одна одну. Те, чого не вистачало в Ніні, мала Марічка, а Марійчині недоліки компенсувала Ніна.
З однією він мало не щодня зустрічався, весело проводив час: ходили на різні вечори, зустрічі, просто, гуляли містом, міцно тримаючись за руку. Смуглява західнячка (а Марійка була родом з Тернопільщини), з кожним днем подобалася йому все більше і більше.
А друга чекала його кожної другої і четвертої суботи місяця, і йому приємно було пестити довге пшеничне волосся і слухати тихий джерельний голос.
Так продовжувалося цілих півтора року. Товариш підсміювався над ним: «Дивись, Петре, щоб не було тобі, як тому Грицеві, який «кохав і білявую, і чорнявую». Ти б уже якось визначився, бо якось воно неправильно: дівчата хороші, шкода мені їх (Володимир бував у нього вдома, добре знав Ніну).
Але він не звертав на його слова уваги. У такій ситуації він почував себе досить комфортно, совість не гризла його. Йому було добре, і над майбутнім він не замислювався.
Та все розв’язалось само по собі досить несподівано.
Однієї суботи, саме перед державними іспитами, він приїхав додому.
Мати спантеличила його прямо з порога: «Так, голубе, завтра у тьоті Наді (Ніниної мами) день народження (він добре знав про це, тому й приїхав), так що завтра ти зробиш майбутній тещі приємний давноочікуваний подарунок: попросиш руки її доньки. Досить уже тягти. Через місяць диплом у тебе в руках, робота вже чекає. А Ніночці вже й пора про діток думати, – не дівчинка: скоро двадцять два роки. А такої славної, як вона, тобі не знайти. І дякуй Богу, що вона обрала саме тебе».
Йому забракло повітря, в очах потемніло, ноги підкосилися, і він ледь не впав. «Що, парубче, догрався?» – здалося, десь поблизу пролунав голос Володимира.
Він не пам’ятає, як пройшли заручини: підтакував батькам, намагався посміхатися. А після обіду, посилаючись на те, що завтра екзамен (зазвичай він їхав на навчання в понеділок зранку), поїхав.
Ніна (добра, мудра його Ніна, вона все відчувала і розуміла, та за все життя так і недорікнула), провела його тоді на вокзал, пригорнулась до нього, ледь чутно мовила тремтячими губами: «Не хвилюйся, любий, клянуся всіма святими: я буду чудовою дружиною», – несміло і якось винувато поцілувала в щоку і побігла.
З вокзалу він відразу поїхав у гуртожиток до Марічки. На дев’ятому поверсі у кімнаті відпочинку були танці. Він відхилив двері і побачив дівчину. Вона була схожа на Мавку: темне розпущене волосся, гнучкий стан – така прекрасна, рідна, близька і водночас – така далека. Причинив двері і рушив прямо. Незчувся, як опинився на балконі. Там не було нікого. Він підійшов до самого краю. «Господи, як же він заплутався. Уже дорослий , а загрався, як дитя. Правду каже Володимир: «Розплата недмінно настане, будеш знати, як двох кохати». Рішення прийшло якось несподівано: він став ногами на поруччя, ще мить – і розв’яжуться всі проблеми.
«Коханий, благаю не треба, дай руку, усе гаразд. Життя не для того дається, щоб так безглуздо нехтувати ним», – тихий магічний Маріччин голос повернув його до тями. Він подав їй руку, спустився на балкон, нахилився до її плеча і безутішно заплакав.
Вони проговорили усю ніч. Марічка виявилась досить вольовою: не плакала, не вимагала, більше втішала його: «Кажуть, долі людей написані на небесах ще задовго до їх народження. Значить, не судилося нам стати половинками єдиного цілого. І у Книзі Буття ми стоїмо на різних сторінках. Але згадуй мене, хоч інколи, згадуй».
Через місяць він закінчив інститут — і їхні шляхи розійшлися.
Та Марійчине обличчя переслідувало його. Він шукав його в перехожих; її відкрита посмішка, брови-шнурочки над живими очима, схожими на ґудзики, ввижалися йому уві сні ще багато років.
Здавалося, душа його заспокоїлась. А от сьогодні все ожило знову і старий кілочок відчувся у душі.
– Тату, прокидайся! Он уже наші зустрічають.
Він відкрив очі: на вулиці біля будинку стояла Ніна, тримаючи руки на грудях. Біля неї – його первісток Сергій, продовжувач роду. Однією рукою обіймав свою красуню-дружину Любцю, а на іншій тримав карапузика Дмитрика.
Ромчик з усієї сили натиснув на клаксон. Рідні у відповідь помахали йому рукою.
Спогади вмить зникли, на душі стало тепло і затишно: «Це його дім, це його фортеця, це його родина. Для них і за них він готовий віддати все. А вона (Марічка) нехай буде щасливою. він пам’ятатиме її до кінця днів своїх. Нехай для неї не згасає довго сонце, нехай не віють в душу холоди».
А десь далеко в небі слідував своїм курсом на Америку повітряний лайнер. Більшість пасажирів спали. А одна елегантна дамочка із закритими очима гортала сторінки книги свого життя. Сльози омивали її обличчя, але вона не стирала їх. «Господи, як він постарів, як змінився, а йому ж, йому ж… завтра п’ятдесят. Пошли йому, Боже, «многая літа». Нехай для нього не згасає довго сонце, нехай не віють в душу холоди».
За матеріалами – Все про все.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
