Іван Васильович прийшов додому з роботи в прекрасному настрої. Сьогодні на колегії в міністерстві відкрито натякнули, що на нього чекає чергове підвищення по службі, і тому в душі його співали солов’ї.
Але дуже скоро він переконався, що прекрасний настрій – річ хитка, його запросто може зруйнувати навіть простий протяг. Або, наприклад, теща, що завітала в гості і впевнено засіла на кухні і не дає спокійно повечеряти.
Теща при появі Івана відразу ж насіла на зятя з розпитуваннями, які новини у нього на держслужбі. Іван, як завжди, добродушним тоном натякнув, що дім на те і дім, щоб в ньому можна було відпочити від роботи, і тому говорити про справи він не має наміру навіть з коханою тещею. Тим більше, що вона нічогісінько в його справах не тямить.
Теща моментально спалахнула, як завжди наговорила купу всього дивного, а потім ще й традиційно додала:
– Ти, Іване, дякувати мене повинен, за те, що я тобі подарувала таку вірну дружину. В ніжки повинен мені кланятися. А ти дивишся на мене вовком.
Чомусь, саме сьогодні ця звична вже для їх сім’ї фраза тещі стала останньою краплею. Чи то духота червнева, так подіяла.
– Все! – Інтелігентний Іван потьмянів поглядом, кинув ложку в тарілку, помовчав, потім, не дивлячись на дружину, впевнено сказав: – Я подаю на розлучення.
За столом миттєво стало тихо. Навіть муха, яка перед цим з наполегливим дзижчанням навертала кола над тещею, раптом замовкла і приземлилася до неї на плече.
– Іванку, ти зараз що сказав? – вкрадливо перепитала дружина, сподіваючись, що вона щось не те розчула.
– Я подаю на розлучення, – вперто повторив Іван Ілліч. – Мені це все неабияк набридло.
– Що все? – не зрозуміла дружина.
– Ось це все!
Іван Васильович показав пальцем на тещу. Муха, що сиділа на її плечі, передчуваючи, що скоро в цій сім’ї гряне буря, здійнялася і вилетіла в відкриту кватирку. Іван простежив за польотом цієї мухи, і йому теж захотілось шугонути слідом за нею – туди, на волю.
– Чому я, шанований чоловік, щотижня повинен терпіти отаке, та ще у власному домі? – почав говорити він урочисту промову. – Між іншим, цей дім мені надала держава не для того, щоб я в ньому вислуховував брудні теревені літніх жінок. – У тещі полізли очі на лоба, та й у дружини теж, але Іван тільки починав свій розбіг. – І я це, дорогі панянки, терпіти не буду. Я це терпіти не маю права, бо в першу чергу я повинен думати про те, як зробити нашу країну кращою. і багатшою, а мені доводиться думати про те, як зберегти свої нерви. Не для цього я два інститути закінчив і маю купу подяк, а так само медаль і орден. Не для цього, панянки. Так що все, вистачить. Розлучення!
– Іване, але ми ж з тобою… – голос дружини затремтів. – Ми ж любимо один одного… Чи ні?
– Чи ні? – подала боязкий голос і теща.
– Любимо, любимо, – закивав чоловік, стискаючи зуби. – Тому я розлучатися буду не з тобою, а з нею. – І Іван знову показав пальцем в тещин бік.
– Це як? – Теща з подивом відкрила рота і на деякий час задумалася. Потім схаменулася. – Ти щось плутаєш, зятьочку. Таких законів, начебто немає поки, щоб зяті з тещами розлучалися. – І жінка невпевнено хмикнула. – Ти ж грамотний, і закони знаєш. Адже немає у нас таких законів?
– Поки що ні, – загадковим голосом підтвердив Іван. – Але скоро буде. Я вам обіцяю. З моїми зв’язками в комітетах такий закон обов’язково скоро з’явиться. Я ж на цих зборах через день буваю, у справах. І можу запросто будь-який проект будь-якого закону запропонувати і сам же пролобіювати. Все, вирішено, завтра запропоную який-небудь фракції проект закону про те, що будь-який чоловік може подати на розлучення зі своєю тещею. Ми повинні охороняти інтереси міцної сім’ї. А то розпустилися. Скільки у нас розлучень через тещ відбувається? Годі збагнути! А що? Гарна постановка питання. І значить, закон цей обов’язково приймуть.
– Чого це ти тут нам казки розповідаєш? – злякано запитала теща, свердлячи зятя очима. – Хочеш мене на переляк узяти?
– Я не обманюю, дорога мамулю. – Іван хмикнув. – Ви не знаєте кухню законотворчості. Хочете приклад? Будь ласка. Пішов минулого літа наш Степан Петрович в ліс по гриби. Точніше – поїхав. Знаєте хто такий Степан Петрович? Той самий, якого в нашому місті всі знають! Так ось, він устав, як годиться у грибників, раніше, взяв кошик побільший. Їхав з півгодини до цього лісу, а коли приїхав, дивиться – в лісі грибників вже тьма-тьмуща. І у всіх повні кошики. А Петрович, виходить, запізнився, раніше потрібно було прокидатися.
Довелося повертатися додому з порожніми руками. А вдома теща його на сміх підняла, пальцем в порожню корзину тицяє. Уявляєте, як Степану Петровичу було прикро? І на наступний же день біжить він на збори, несе проект закону, за яким таких свекрух стануть всіляко обмежувати. І що скажете? – Іван урочисто подивився на тещу. – Приймуть же закон. Чули, напевно, відгуки? А хто винен? Знову теща. – Іван Васильович затряс вказівним пальцем в повітрі. – Зовсім ці тещі розпустилися. Ну, нічого, скоро ми управу на них знайдемо. Скоро ми стільки сімей збережемо.
– Стривай, Іване. – Дружина нерозуміючими очима дивилася то на чоловіка, то на маму. – А як же ми з мамою? Якщо ти з нею розлучишся, як я повинна з нею вчинити? Як все це в твоєму законі буде прописано?
– Як-як? – Іван на секунду задумався. потім строго блиснув очима. – Придумаємо щось Ми ж теж люди, хочемо, щоб наші дружини особливо не переймалися зайвим.
– А тещі? – подала знову боязкий голос теща.
– Тещі нехай спасибі кажуть, що їх при цьому майна не стануть позбавляти, – відрізав Іван Васильович і знову взяв ложку в руку. – Ви б, мамо, краще молили Бога, щоб жінки всієї нашої прекрасної країни історію виникнення цього закону не дізналися. А то, не знаю, що вони з вами зроблять.
Іван почав доїдати свою вечерю.
А. Аnisimiv
Фото ілюстративне.
