Мало кому вдається заново створювати сім’ю у шістдесят років. Я була щаслива і щиро вірила, що буду потрібна Богдановим донькам.
Я знала, що ніколи не стану мамою його дорослим донькам. Але сподівалася все ж таки стати невід’ємною частиною його сім’ї…
– Тато вдома? – Я одразу впізнала її голос. Декілька секунд мовчки тримала трубку в руці, сподіваючись, що це змусить Аню хоча б привітатися зі мною. Нічого подібного! – То є тато? – нервово повторила вона.
– Ще не повернувся з риболовлі. Буде після шостої, він попередив, що…
– Я передзвоню пізніше. – Не дослухавши і не попрощавшись, вона кинула слухавку.
Завжди одне й те саме! Я ніби була автовідповідачем. Минув уже майже рік, а я ніяк не могла звикнути. А може, ще сподівалася налагодити стосунки з його доньками?
Аня рік тому закінчила інститут, знайшла добру роботу, збиралася заміж. Марія вже два роки керувала відділенням банку. Освічені, інтелігентні, самодостатні жінки, але щодо батька та мене вони виявляли надзвичайну впертість. Коли ми розписалися, жодна з них не знайшла часу зайти та привітати.
Ми не збиралися справляти пишне весілля – запросили лише близьких родичів. Ніхто не прийшов! Ще тоді я мала насторожитися, але мене п’янило щастя. Адже мало кому з жінок вдається знову створити сім’ю у шістдесят років!
– Я вже вдома! – Богданів голос перервав мої сумні роздуми. Він поставив цебер і чмокнув мене. Як завжди після риболовлі, від нього пахло рибою та димом. Маленькі радощі чоловіка в роках. – Подивися, що я спіймав! Приготуємо розкішний обід! Завтра дівчатка прийдуть за коропом.
– До речі, Аня дзвонила… – неохоче повідомила я.
– І що? Зайдуть до нас? Вони їздили у гори? – Запитував чоловік, знімаючи черевики.
– Не знаю. – Я знизала плечима, намагаючись зберігати спокій. – У неї, як завжди, не було часу сказати мені кілька слів.
– Ніночко, – зітхнув Богдан, – мені здається, ти до неї чіпляєшся… Вона ще просто ще не звикла до тебе, от і все.
– Гаразд, – засміялася я, – дзвони своїм принцесам! А я вигадаю, що робити з рибою. Мені й так усе було ясно. І я не помилилась.
Наступного дня, як тільки Аня та Марійка переступили поріг, мене обдало холодом їхніх поглядів. Розмова не клеїлася хоча Богдан щосили старався. Його доньки просто ігнорували мене. Вони розмовляли між собою, наче мене не було.
– Купив новий телевізор? – Запитала Марія.
– Так! – Богдан вдоволено посміхнувся. – Плоский екран, двадцять дев’ять дюймів.
– Він же дорогий! А ти майже дивишся телевізор. – Аня з Марією обмінялися поглядами і, як по команді, подивилися на мене. Краще впасти в крижану воду, аніж опинитися під цими поглядами!
– Заспокойтесь. Треба ж якось стареньким розважатися! – намагався пожартувати Богдан.
– Гм… – Аня відсунула тарілку. Ти ж і так багато витратив: зробив ремонт у ванній, новий холодильник купив.
– З мамою ти був економніший, – криво посміхнулася Марія. Я відчувала, що так довго не витримаю. Адже ні в кого не виникло сумніву, в чий бік відпускалися ці шпильки!
– Принесу десерт. Бачу, риба не дуже сподобалася. – Я встала, зібрала тарілки. – Жаль, а я за рецептом вашої мами готувала.
У кімнаті запанувала тиша. Чувся тільки стукіт посуду. Жодна з доньок Богдана навіть не спробувала мені допомогти.
Тільки на кухні у мене здали нерви. Сльози градом покотилися по щоках. Що я зробила? Я ж познайомилася з Богданом через шість років після того, як не стало його дружини! Він був дуже самотній, а їм, загалом, було не до нього своє молоде життя. Я із самого початку намагалася знайти з дівчатками контакт, навіть намагалася догоджати. Робила усе, щоб Богдан проводив з доньками якнайбільше часу, організовувала сімейні обіди у вихідні, готувала їх улюблені страви. Завжди першою вітала з усіма святами. Але Марія з Анею ставилися до мене, як до злодійки, яка украла у них батька!
– Ніночко, ти повинна зрозуміти… – Богдан ніжно обійняв мене, коли вони пішли. Я з полегшенням поклала голову на його плече. Якби він тільки знав, як мені непросто через ставлення його доньок! Але я не хотіла турбувати чоловіка – знала, як він пишається доньками. – Анюта і Марічка дуже любили Орисю, – вів далі Богдан, притягнувши мене до себе.
– Все розумію… – Я вивільнилася з його обіймів. – Але погодься, це не виправдовує з уїдливих реплік щодо телевізора, і щодо ремонту та іншого. Не кажучи вже про обговорення наших витрат! Я пошкодувала, що сказала цю фразу. Мене не хвилювали Богданові гроші. І я не була для його дочок загрозою у матеріальному плані. У мене в самої була чудова трикімнатна квартира, яку після переїзду до Богдана я здавала, і це було дуже суттєвим додатком до нашого сімейного бюджету.
Літо ми проводили на моїй дачі, а Богданова залишилася в повністю для його доньок. Тож будь-які натяки на наші нібито надмірні витрати з їхнього боку були, м’яко кажучи, некоректними.
Може, моєю помилкою було те, що я намагалася задобрити їх дорогими подарунками? А дівчатка в цьому бачили (чи хотіли бачити?) якийсь свій підтекст чи натяк.
Але тим не менше дедалі сильніше наростала ворожість з їх боку…
– Вибач, – винно подивилася я на похнюпленого Богдана. – Мені треба було з самого початку зрозуміти, що я не маю шансів на перемогу в цій нерівній боротьбі. Я одна проти люблячого батька та двох доньок.
– Ну що ти таке кажеш, рідна?! Я ж тебе так сильно кохаю! А дівчатка… Вони ще просто надто молоді, щоби все зрозуміти…
“Ну, не такі й молоді, і поводяться усвідомлено”, – з гіркотою подумала я, а вголос сказала:
– Так! Так звісно. Все буде добре…
– Зробити тобі ванну з піною та сіллю? – полегшено зітхнувши, запропонував чоловік.
– Зроби, будь ласка…
Так, кохання може багато перемогти… Богдан для мене був найкращим чоловіком у світі. Про такого я мріяла все життя: ніжний, дбайливий, романтичний. Але я не могла позбутися відчуття, що нас розділяє якась невидима стіна. Аня і Марія. Для мене ванна з сіллю – для них вечірні телефонні розмови за зачиненими дверима, тривалі наради з приводу покупки квартири для Марії чи вибору ресторану для весілля Ані. І це без мене. Я, як і раніше, залишалася чужою і зайвою в цій родині.
Того вечора Богдан тихенько підійшов до мене і дістав з-за спини величезний букет тюльпанів та коробку моїх улюблених цукерок. “Вітаю, кохана!”. Він таки не забув…
– А я думала, доведеться вибрати інший день народження, – посміхнулася я, витираючи сльози.
Весь день його не було – був поглинений підготовкою до весілля молодшої доньки. Вибір ресторану, узгодження меню, закупівля продуктів – та хіба мало клопоту перед такою важливою подією? Богдан забігався остаточно, а мене навіть не просив допомогти. Я запропонувала спекти торт, але чоловік м’яко присік мій порив, сказавши, що не варто заморочуватися.
Але я чудово розуміла, що мене просто не підпускають до сімейних справ.
– Аня з Романом мене підвезли, а то би ще пізніше повернувся, – сказав чоловік. – Досить вкрутитися біля плити, ми їдемо до ресторану.
– Аня з Романом? – остовпіла я. – Як? Вони привезли тебе і навіть не зайшли? Аня ж знає, що сьогодні мій день народження!
– Ніно, не хвилюйся. Всі знають, як ти ставишся до того, що я проводжу багато часу з дівчатами. Ми не хотіли тебе засмучувати в такий день.
– Засмучувати? Думаєш, вітання від твоєї доньки мене засмутили б? – Мій голос тремтів. – Як ти смієш говорити, що я якось не так сприймаю твоє спілкування з доньками? Так, я роблю все можливе, щоби теж підтримувати його. Але твої діти не пускають мене у своє життя!
– Ось бачиш ти сердишся! – Він спробував обійняти мене.
– Не серджуся, – твердо сказала я, відсторонюючись від нього. – Просто, вийшовши за тебе заміж, я не стала частиною твоєї родини. Ти розриваєшся між мною та своїми доньками.
– Не приймай усе так близько до серця. Ти або злишся, або плачеш-як тоді, коли Марія про телевізор запитала.
– Неправда! – Підвищила я голос. – Вони мене терпіти не можуть!
– Не говори дурниці! – роздратовано процідив чоловік. – Ти маєш усе розуміти. У них зараз складний період життя, а ти тут бурю влаштовуєш!
– Складний період?! І він триватиме рівно стільки, скільки я буду поряд з тобою? – Я вперше говорила з Богданом таким тоном. – Дякую за запрошення до ресторану, але мені не хочеться! – Я жбурнула на стіл коробку з цукерками і пішла до дверей. – Я йду спати.
Пройшла повз нього і закралася в спальні. Тієї ночі я не могла заснути. Він справді вірить у те, що говорить? Бачив же, як я хотіла стати потрібною його донькам! Звісно, я не могла замінити маму дорослим жінкам, але потоваришувати з ними…
Я не могла стати матір’ю. Коли не стало мого першого чоловіка, то лишилася сама. Із Богданом у мене знову з’явився шанс на щасливе життя.
“Може, варто потерпіти? – думала, перевертаючись з боку на бік. – Але я ні в чому не винна! Я робила все, щоб порозумітися з цими зарозумілими панянками, але вони дають мені зрозуміти, що в їхньому житті немає для мене місця. А найгірше те, що Богдан навіть не намагається хоч якось вплинути на ситуацію!”.
День за днем я наполегливо намагалася пробити стіну холодного відчуження. Мені важко, але все ж таки вдалося пристосуватися до гордовитості Ані і Марії. Я спокійно відчиняла їм двері, коли вони кидалися обіймати батька, обминаючи мене, як шафу. Могла мовчати весь недільний обід, прислухаючись до їхнього шепоту на іншому кінці столу. Я навчилася бути невидимою. Тільки одне було вище мого розуміння – позиція Богдана, який спокійно сприймав поведінку своїх доньок і не помічав чи не хотів помічати моїх сліз, які я крадькома витирала.
Моє терпіння закінчилося. Так далі не могло продовжуватися.
“Вітаємо… Бажаємо… Вітаємо… ” Родичі обступили щасливих молодят.
– Доню, ти в мене справжня королева! – Захоплено сказав Богдан.
– Будь ласка, батьки, станьте ближче до молодят. Ось так – ліворуч і праворуч. Посмішка… – скомандував фотограф.
– Шкода, що мама не дожила до цього дня, – з сумом сказала Марія. Звісно, я розуміла її почуття. Але я, як чужа, стояла в задньому ряду, і ніхто не запропонував мені стати поруч із чоловіком. Богдан обіймав дочку і навіть не помічав моєї відсутності. Мені не було місця поруч із ними… я так і залишилася чужою. І зараз мені дали це ясно зрозуміти. Тихенько відійшла від гостей. Ніхто не помітив моєї відсутності. Я дивилася, як мої «близькі» сміються і веселяться. І зрозуміла, що програла Ані та Марії твоє кохання Богдане, – подумала я. – Програла шанс на щастя. Свій останній шанс… ” Тихо відчинила двері та вислизнула з ресторану.
Поки ще маю квартирантів, то поживу у подруги, а далі лише Бог знає як буде.
