Того разу сестра зателефонувала якось дуже пізно, я ще й здивувалась, до чого б то? Узяла трубку, а звідти, як полилось, що й слухати не реально. Почала вона мене вичитувати за маму і за те, що я права не мала так робити. Я їй що сказати хочу, пояснити, а вона ж не слухає. Зрештою, заявила, що я мушу мамин дім звільнити геть.
Наша мама ніколи не була здоровою. Доки ще був тато живий, то ми якось за цей світ тримались, а як його не стало, то й ті крихти добробуту зникли. Жили ми відверто бідно, адже на роботу мама піти не могла, ото на її пенсію і животіли.
Те місце у якому ми проживали і гуртожитком не назвеш. У нас були благенькі двері, які ми підпирали шафою, навіть удень. Добре, що то був третій поверх, то хоч вікно у нас було відчинене, не як на перших поверхах. Ми пересувались перебіжками і лиш усі разом. По одному ніколи не ходили.
Легше стало, коли сестра моя поїхала після школи на заробітки. За перші привезені нею гроші ми винайняли однокімнатну квартиру і чи не вперше в житті мали змогу виспатись спокійно, не переймаючись а хто ж то волає у коридорі.
Я була у восьмому класі, як моя сестра старша заміж вийшла в Чехії за місцевого чоловіка. Він був значно старшим від неї, але Олена запевняла, що кохає його і дуже. Саме Олена нам із мамою стала опорою і підтримкою. Щомісяця передавала одяг мені і гроші на життя і харчі.
На випускний я йшла уже із власного дому, адже Олена нам з мамою придбала невелику хатину у селі за 50 кілометрів від столиці. так, не центр всесвіту, але транспортне сполучення дозволяло нам із мамою вільно їздити у Київ. коли ми мали у тому потребу.
Я також у сестри була певний період, але кохання перемогло і я повернулась до свого кавалера, який вірно чекав мене в Україні. Ми одружились, у нас з’явилась доня.
Звісно. жити ми вирішили у нашому домі, адже мама сама обійти той дім не могла, та й для малюка краще свіже повітря, ніж міська кіптява.
Згодом у нас ще й син з’явився і ми з чоловіком вирішили, що дім потрібно перебудувати під потреби великої родини. Наголошую – мама дала на те згоду. Ми знесли усі речі в одну кімнату, мама залишилась у другій, а ми почали генеральну перебудову. Нас із дітьми до себе забрала тітка мого чоловіка на час ремонту, тож ми приїздили щодня і робили усе поступово.
Так, ми б уже давно все зробили, але ж нині яка ситуація. Наша перебудова стала практично на самих початках роботи. Ми лиш встигли зняти покрівлю і зруйнувати ту стіну де мала б бути прибудова у три кімнати. Нині ціни такі, що ми ледь на життя маємо, про будову я мовчу. третій рік все поки стоїть, але ж то не показник.
І ось набирає мене сестра і починає вичитувати за те, що мама мусить через дощ, тазик ставити бо зі стелі капає.
— У неї дверей нормальних немає – ковдра. Ти в теплі і в добрі, а маму в яких умовах лишила? Як тобі не соромно?
Пробую сестрі пояснити, що у нас усе під контролем, що чоловік нарешті роботу знайшов і що ми з першої ж зарплатні візьмемось за те, аби все скінчити, але ж вона мене не чує:
— Я маму до себе забираю, навіть не пробуй шукати. Нині ми із нею в готелі, де не скажу. Поїдь і забери свої речі, бо дім я на продаж виставлю. Мамі він ні до чого.
Я сестрі що пояснювати хочу, а вона трубку кинула і все. Ні мама, ні вона на дзвінки не відповідають.
От як нам тепер бути? Виходить, що сестра нас лишила безхатченками. Чоловік каже, аби я не переймалась, поки діти у нас малі, то ніхто нічого не вдіє, але ж як тепер із перебудовою бути?
Нам вкладати свої гроші для чого?
Ну і як цій людині довести, що так робити не можна? Тимчасові труднощі і незручності, то не постійна картина. Жили собі добре, усіх все влаштовувало, так ні – сестра все зруйнувала одним приїздом.
І як далі бути?
Головна картинка ілюстративна.
