Якщо чесно, то я просто не встигла насолодитися своєю молодістю, а потім і дорослим життям. Думала, що вже коли стану літньою мадам, то нарешті заживу нормально.
Заміж вийшла рано, в 21 вже мала сина. Із чоловіком жили, як і всі — в гуртожитку, але робили все можливе, щоб звідти вибратися і жити як нормальні люди у своєму житлі із зручностями. На це нам знадобилося аж 10 років. І ось я думала, ну нарешті, в 31 рік я заживу з чоловіком щасливо, тим більше, що синові вже було 10, стільки уваги не вимагав, як вимагає немовля.
Але ні, сталося непоправне. Чоловіка мого не стало раптово. Зранку ішов на роботу обійняв, поцілував, а ввечері я вже несла одяг в якому його проводитимуть у останню путь.
Два роки пройшли у тумані. Я ледь сама за ним не пішла, син втримав на цьому світі. Він мене до життя і повернув, власне.
Влаштувалася на нову роботу, вдома зробила ремонт, для сина купувала все найкраще, життя налагодилось, хоч і не було вже ніколи таким, як колись.
Потім сплатила синові навчання у найкращому столичному вузі. Втім, я завше давала йому все, що тільки могла.
Заміж так і не вийшла. Не змогла я більше нікого так само полюбити, як свого Геннадія. А коли син одружився і став жити з дружиною своєю в орендованій квартирі, вирішила, що житиму для себе. Ну як, допомагати, звісно, дітям, але й себе не обділяти увагою.
Мені було 57, коли з’явився онук. Тоді син із невісткою вирішили взяти іпотеку, щоб жити у своєму житлі. Я сказала, що допомагатиму, чим зможу. Начебто нормально жили.
Але ось онукові вже півтора роки. Якось син прийшов до мене і сказав, що вони з дружиною порадились і вирішили, що я маю піти зі своєї роботи і сидіти з онуком. Бачите, його зарплати не вистачає, щоб їм утрьох жити та платити кредит. Тож невістка піде на роботу, а онука я бавитиму. Якщо я не погоджуся, то вони приїдуть жити до мене в квартиру, а свою здаватимуть і за ці гроші оплачуватимуть іпотеку.
Стою, дивлюсь на нього і нічого не розумію. Я до чого?
— Толь, ти мене вибач, я все розумію і онука люблю. Але я тебе підняла сама. Не жила практично. Дім, робота, ти. Скажи, де написано, що я ще й онука повинна на ноги підіймати? Я вашу ситуацію розумію прекрасно, але у себе вас не прийму. Я нарешті я. Я живу у тому ритмі який сама для себе обрала. Ти і твоя родина – частина мого життя, але не все. Дай хоч на старості років зрозуміти яка я є і чого хочу. Не що і кому повинна сьогодні, а чого хочу саме я.
Син стояв ошелешено кілька секунд, а потім сказав, що такого від мене не очікував. Мовляв мій святий обов’язок опікуватись ним і допомагати. Бо ж якщо не я то хто?
— Півтора року посидь з онуком, доки в садок не піде. Я про більше не прошу. Навіть три тисячі згоден тобі платити щомісяця, але виручи, мам.
Всю ніч проплакала. Відповідь повинна дати сьогодні увечері. Розумію, що потрібна їм, але не можу і не хочу. І що ж мені робити? Що?
Головне фото ілюстративне – pexels.
