— Хто не працює, той не їсть, – говорить вихователь підіймаючи їх з самого ранку, – Швидко поїли і до роботи. Автобус чекає.
Степанові усього вісім і він найслабший серед усіх. Низького зросту, з темними колами під очима. Здається, дмухнеш і він полетить за вітром. Але ніхто не дає йому послаблень.
— Хто не працює, той не їсть. Можеш залишитись, але в столову тебе не пустять.
Прокинувся знову у холодному поту. Давно він уже не дитина і те, що пережив у сиротинці справа минулого. Та він, навіть, удячний зараз тим вихователям, які змалечку привчили до роботи. Не відомо, як би склалась доля сироти, якби не ота звичка прокидатись зранку і йти працювати. «Хто не працює, той не їсть» – істина, яка рухає його до успіху уже багато років. Але… У снах він не має над собою влади. У снах він малий і безпорадний, йому так не просто прокидатись і зовсім не хочеться іти на роботу.
Ну, ось! Тепер не засне до ранку. Аби не розбудити дружину, тихцем одягається бере ключі від авто і йде таксувати. «Хто не працює, той не їсть». Навіщо втрачати дорогоцінний час на марне намагання заснути. Краще заробити яку копійчину.
Перша пасажирка ледь адресу назвала і одразу ж заснула на задньому сидінні. Доставив її і почав будити, але де там. Оскільки номер квартири вона промовила завченою скоромовкою разом із адресою – мусив вести панянку до вказаної квартири.
Трохи нервуючи – подзвонив у двері. А раптом той хто відчинить неправильно усе зрозуміє. Але й покидати тут її теж не годиться – зима ж. Коли нарешті відчинили – остовпів. Та що там, той чоловік теж отетерів і вражено кліпав очима. Ще б пак! Та вони були, як дві краплі води, лиш господар квартири був старшим на кілька десятиліть.
Навіть нічого не запитав. Прийняв обережно жінку і відчинивши двері мовив:
— Зайди!
Дивились одне на одного. Однакові. Навіть ота родимка на щоці, що за контурами точно повторює Африку. Біла пляма на чорному волоссі. Такі ж вузлуваті руки і сіро-зелені очі.
— Коли ти народився! – запитав старший, – хто твоя мама?
Степан сів і попросив кави. Розмова мала бути довгою і для обох несподіваною.
Степан став сиротою у шість. Добре пам’ятає свою маму Ярину. Як міг описав де і як жили до того, як її не стало. Потім був сиротинець з його негараздами. Потім, процес над директором, який в обмін на “спонсорські внески” на свій рахунок, відправляв підопічних на поля до одного з місцевих аграріїв.
Випустився, є своя справа і прекрасна дружина. Ніяких родичів більше не має.
— Я Валерій, – ледь вимовив, хвилюючись чоловік. – Ти мій син, тут без сумнівів. Я з Яринкою на відпочинку познайомився – гарна і весела дівчина. Ми студентами у турпоходи ходили. Зустрічались. До весілля справа доходила, але мене по розподілу відправили у інше місто, а вона не захотіла залишати нездорову маму. Так і розійшлись. Вона ні слова мені не сказала, про те що ти з’явився. Пробач! Я просто не знав. А бабуся твоя ще жива?
Степан нехотя розповів, як після випуску знайшов її. Вона тоді йому навіть дверей не відчинила. Сказала, що говорити нема про що і вони одне одному чужі. Ще сказала, що саме поява Степана занапастила життя матері і з того моменту, як він з’явився на світ, вона відреклась від доньки.
Валерій вражено помовчав. Глибоко вдихнув:
— Твоя бабуся знала адресу моїх батьків. Чому після того, як не стало Ярини не знайшли мене, їх? Як вона могла позбавити мене шансу стати татом, а тебе сином. Чому ти мусив усе оте пережити?
Вони проговорили до ранку. Батько і син, яких звів до купи випадок. Їм було, що сказати одне одному і про що помовчати удвох. Ніякої образи. Жодних претензій. Лиш жаль за втраченими роками.
Панянка, яку тоді так щасливо підвозив Степан виявилась його мачухою. Миловидна жінка уперше в житті аж так залила за комір. Вона плакала наступного ранку. Від сорому, від жалю і від розчулення. У них з Валерієм не було власних дітей. та що там, навіть племінників не мали. Вона попросила Степана не губитись, просила аби він зрозумів, що ніхто нічого не знав про його існування і якби лиш хтось натякнув, аби лиш сказав, вона б радо замінила йому маму.
Вони ще навідаються усі разом до Ярининої мами, аби запитати: чому? Жінка хоч і у поважному віці, а говорила з таким прижимом. У її голосі скільки зненависті до усіх хто прийшов, а найбільше до Степана.
— Моя донька була такою хорошою дитиною доки ти не з’явився, – зиркнула на Валерія, – Заміж їй у дев’ятнадцять припекло, бачте. Я одразу їй сказала: підеш з дому – відречусь. Я собі допомогу виховала на старість, як можна кидати нездорову маму і їхати казна -куди, за коханням. А потім вона мені у пелені принесла. Я казала, аби вона отого малого залишила одразу, а вона ні в яку. То я її і виставила.
Можна тільки здогадуватись, чому Ярина не почала шукати Валерія. Чому воліла сама виховувати сина. Можливо, соромилась, а може й шукала, та він же одружився через півтора роки.
Ніхто уже не знає, як там було, але зараз Степан має батька і матір. Його дружина очікує первістка і степан просто насолоджується, якою турботою його оточи батько і мачуха. У його дитини буде повноцінна родина. Його люблять і він потрібен цим людям, не чомусь, а просто тому, що він існує.
Ті сни більше не турбують його. Життя змінилось і він нарешті має те, про що навіть не мріяв.
Автор Анна К.
Передрук без згоди автора – заборонено.
Головна картинка – pexels.
