– Сьогодні ж речі свої складай, та щоб духу твого тут не було.
– Чи ти геть пустилась берегу, Таню, мені теж тяжко, адже рідного брата поховала. Схаменися!
– А це тут до чого, – не вгавала братова, – може Кирило тебе і пожалів і прихистив та я з тобою жити не збираюсь, я особисто тобі нічого не винна і ніяких обіцянок не давала.
Заливаючись сльозами мусила збирати свої пожитки. Дві невеличкі торби, от і весь скарб, що мала у свої сімдесят. А далі куди? Хіба під тином останній спочинок знайти, бо хоч і мала трьох дітей, до жодного не могла звернутися за допомогою.
А ще зовсім недавно все було гаразд. Була я господинею у своїй трикімнатній квартирі, і навіть уявити не могла, що все моє життя полетить шкереберть.
Лютий був тривожним. Новини так і майоріли повідомленнями про можливий наступ. Готуватись? А як ти будеш готуватись, адже й уявлення не маєш, чого очікувати. Пам’ятаю, я у лікарні саме була, коли о четвертій ранку задвигтіли стіни і посипалось зі стелі. Мій дім саме біля частини військової знаходився, тож я застала тільки руїни коли повернулась.
Жити я пішла до старшого сина на їх орендну квартиру. Та не довго я там затрималась. Одного дня невістка прямо сказала, що я маю ще двох дітей і якщо вже на те пішло, то можу і в них пожити доки не придумають, як бути. Син стояв за плечима дружини й мовчав, стало зрозуміло, що то їх спільне рішення. Що мала казати?
Зателефонувала до доньки, у той же день вона разом із чоловіком мене й забрала до себе. Надійці не було й тридцяти, а вже мала трьох бешкетників. Вони з чоловіком якось зразу вирішили, що я буду нянькою, а вони працюватимуть. Ніхто навіть не поцікавився, чи зможу я в свої роки доглядати за трьома малолітніми дітьми, прати, готувати, прибирати. Старалась як могла, але роки, спина, ноги, та й тривоги постійні не додавали сил.
Знову потрапила я до стаціонару. Три тижні з того світу поверталась, балансувала на межі. А коли одужала Надієчка моя повідомила телефоном, що вони з чоловіком виїхали за кордон. Говорила, що і мене б узяли, але у зв’язку з моїм станом не змогли, тож мусили робити так, щоб дітям добре було.
Залишився середній син та й він все ніяк не міг зі старшим братом вирішити де мама житиме.
Забрав брат мене до себе у батьківську хату. Діти про матір згадують рідко. Звісно, телефонують, але говорять швидко і все на життя жаліються.
І ось учора в останню путь провела брата. А сьогодні братова виставляє за двері. Сини стали на мій захист, обіцяють допомогти, зробити все. аби я в домі батьків жити залишилась, адже там половина моя за законом.
Воно то так, але хіба думала я, що виростивши трьох дітей не матиму де голови прихилити у такий час.
Вірно хтось сказав колись: “Діти – лотерея. Скільки б в них не вклав, ніколи не знаєш. що зрештою отримаєш”.
26,11,2022
Головна картинка ілюстративна pexels.
