Я завжди милувалася нашими сусідами. Вже не молодого віку, а завжди разом, завжди під ручку, ходять, посміхаються один одному, дивитись на такі стосунки приємно, душа радіє.
А ось нещодавно Ніна Павлівна почала з’являтися одна, без чоловіка. Його поклали у стаціонар. Я вирішила відвідати сусідку. Ніна Павлівна мені зраділа: «Сідай, Танюша, чай будеш?». Я спитала її як здоров’я чоловіка. Вона відповіла, що почувається він краще, ось тільки відвідувати його не дозволяють, а телефоном Іван Дмитрович користуватися не вміє. Усі новини передає медсестра.
Я не втрималася і додала, що завжди милувалася їхніми стосунками. «А діти у вас, певно, далеко живуть? Вже дорослі?”. Але почула несподівану відповідь: «Дітей у нас немає. А з Іваном ми один одного з дитинства знаємо. Якщо ти не поспішаєш, то я розповім тобі нашу історію».
Мені було дуже цікаво дізнатися, і я вмостилася на дивані. «У нас з Іваном бабусі жили в одному селі. Іван теж звідти, а я міська. Я щоліта приїжджала до бабусі, там ми й познайомилися та потоваришували. Грали в хованки, на волосепедах катались, а потім і в більш дорослі ігри. А одного разу прийшли до моєї бабусі із заявою: «Ми одружуємося».
Я була при надії. На той момент мені виповнилося 18 років. Бабуся лиш сказала: «Догралися».
Тоді все було дуже суворо щодо моралі. Бабуся знайшла мені прекрасного спеціаліста. Принаймні вона так вважала. Іван мене відмовляв, але я надто залежала від думки дорослих.
Потім нас роз’єднали, і більше я ніколи не приїжджала до села. Цей випадок залишився таємницею для батьків. Бабусі самі все влаштували і нічого не розповідали. У мене був дуже строгий батько і невідомо як він відреагував би.
Ми зустрілися з Іваном через 15 років, у місті, цілком випадково. Розговорилися, я одразу його впізнала, він залишався таким же красивим і сором’язливим хлопцем. Іван сказав, що хоче провести мене додому, що йому по дорозі. Про минуле ми не згадували. На той момент я жила у гуртожитку, чоловіка у мене не було. Був один, який пропонував одружитися, але я йому відразу сказала, що ніколи не зможу стати мамою, більше він не прийшов.
А в Івана я помітила на пальці обручку. Того вечора він провів мене до гуртожитку, а за місяць приїхав і зробив пропозицію. За цей час він встиг розлучитися зі своєю дружиною. Мені сказав, що між ними ніколи не було любові.
З того часу ми з Іваном живемо разом, ось уже тридцять років», — закінчила свою розповідь сусідка. Мені було сумно слухати її розповідь. Дивно розпоряджається доля, таке кохання не має продовження. Занадто суворо було покарано їх за ту помилку.
«А ваші бабусі пошкодували потім про скоєне? Адже ви стільки років разом?», – спитала я.
«Не знаю, можливо, й пошкодували, але ніколи про це нічого не говорили. Тоді ми самі дітьми були. У будь-якому разі вже нічого виправити було неможливо », – відповіла мені сусідка.
Пішла я від Ніни Павлівни з двояким почуттям. З одного боку, мені було дуже шкода її та чоловіка, прожити все життя без дітей – нікому не побажаєш. А з іншого боку, я по-доброму заздрила цій жінці. Мені теж хотілося так полюбити і бути такою коханою, щоб один раз і на все життя. Кажуть, що так не буває, а виходить, що буває, тільки ціна різна.
Головна картинка – pexels.
