Надійка часто навідувалася до мене, хоч і була на двадцять років молодшою – годилася мені в дочки. Ми прикипіли одна до одної душею. Надійка виросла сиротою. Батьків не стало, коли їй було всього лиш п’ятнадцять. З того часу я для неї була і мамою, і сестрою, і найкращою порадницею.
Правда, і самій на той час не було легко. Адже з чоловіком розійшлася, коли син Юрко пішов у школу. Навчилася давати раду всьому сама. І Надійці наскільки могла допомагала.
Юрій закінчив школу і пішов навчатись до університету. Згодом, знайшов непогану роботу і залишився в Києві. Зрідка надзвонював, раз у два місяці навідувався, зсилаючись на те, що зайнятий. Я не могла просити його про допомогу хоч на той час вона мені була конче потрібна, адже роки вже були немолоді. А син сам не здогадувався, а може, й не хотів бачити мого стану.
Так я перемкнулась на Надійку, яка тепер для мене була єдиною допомогою: в аптеку сходить, хліб і молоко купить, хату пропилососить, пиріг спече – завжди поділиться. Коли треба, посидить зі мною, поспілкується, заспокоїть. Тепер вона моя єдина опора.
Минулого тижня Юрко зателефонував, повідомив що одружується. Сказав, що приїдуть до мене в гості. Я рада, звичайно, за нього. Син все-таки мій. Водночас на душі так щемно, адже я для нього стала наче чужа. Кожне моє прохання сприймає як докір. Бо насправді забув за мене. Зовсім забув.
А Надійка не оминала мого подвір’я. Завжди знаходила хвилинку, щоб заглянути і чимось пригостити. Бодай добрим словом.
За місяць навідався син з Вікою. Так звали мою невістку. Покрутилися, повертілися день-два і знову чкурнули до Києва. Бач, їм тут сумно і зайнятися нічим. Син навіть не запитав, чи треба, може, мені чимось допомогти. Он замок на дверях розвалився, і кран почав протікати. Потрібна чоловіча рука, дуже потрібна… А він мовчки одягнувся і поїхав, з порога кинувши: «Ма, буде час – приїду!».
Звісно, таке прощання мене вразило найбільше. Я втерла мовчки сльозу і зрозуміла, що лиш на Надійку тепер можу розраховувати. Тому, не довго думаючи, взяла документи і пішла до нотаріуса. Так свою хату переписала на Надійку.
За тиждень після того зателефонував Юрій і ледь не плачучи запитує чому я так вчинила, не порадилася з ним і таке інше. Я мовчки вислухала вимкнула зв’язок.
Хтось все-таки доніс йому про перепис хати. Ну й хай! Це по суті нічого не змінює у моїй ситуації. Адже Надійка для мене стала ближчою за рідного сина. І хата он у неї майже розвалюється, перекривати треба. Сама точно не дасть ради. А так у разі чого може перейти жити до мене.
Люди, правда, мене трохи осуджують. Як це я, мовляв, переписала житло на чужу дитину, наче в мене рідної нема. Я мовчу у відповідь. Їм мене не зрозуміти. Я так так, як веліла моя душенька. Зрештою, мені видніше, хто ближчий для мене. А людям аби побалакати.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
