Зіна і Володя були сусідами. Він знав, що вона дуже добра. Вона казала, що він найнадійніший. Росли разом, товаришували, повіряли один одному таємниці. Подорослішали і… залишились друзями. Сміялися над любовними «поразками» один одного.
— ВОВЧИКУ, ти не вмієш залицятися. Яка дівчина в такого закохається?
— Можна подумати, що ти вмієш водити хлопців за ніс! Де подівся твій останній кавалер?
Один із таких обмінів ущипками завершився тим, що Зіна вказала Володі на дівчину, а він їй — на хлопця, яких за певний час вони мають «підчіпити».
Зіниним «об’єктом» став Павло. Русявий інтелігентний високий хлопчина в окулярах, брат її однокурсниці Олени. З ним вона іноді перетиналися на вечірках.
Невдовзі випала нагода потрапити на день народження, де мав бути й «об’єкт». Вдягнувши найефектніше плаття, розпустивши чорне волосся, Зіна пішла в наступ. Думала, завести розмову буде складно, але несподівано Павло, який їй здався неговірким і сором’язливим, виявився напрочуд цікавим та веселим. Вона й не помітила, як збігла вечірка. Павло провів її додому, і Зіну довго не полишало радісне хвилювання.
А потім були вечірні прогулянки, катання щовихідних на велосипедах, поїздка до Львова… Їм було добре вдвох. Про всіх інших вони й не згадували. Аж доки…
— Це правда? — запитав він. — Я твоє завдання, твій «об’єкт»?
— Павлику, послухай. Це був жарт, але…
Він не дав їй закінчити, відключив мобільний.
— Навіщо, навіщо ти йому сказав? Як ти міг? Ти ж друг… — із сльозами дорікала вона Володі, а той розгублено дивився на неї.
— Я Олені сказав, — белькотів він. — Не думав, що вона розбовкає і що в тебе так… так з ним серйозно. Я все виправлю, поясню Павлові.
— Ні, не треба. Він не повернеться, — прошепотіла Зіна.
Минуло три дні. Павло не телефонував, не відповідав на її дзвінки. Не витримала — пішла до нього в інститут. Хлопець стояв біля корпусу з друзями. Зіна помітила його і… сховалась. Серце дівчини билося так, ніби ось-ось мало вирватися.
«Але я не можу це так залишити. Він повинен зрозуміти…»
Зіна вийшла з-за дерев, наблизилася до гурту.
— Павле, давай поговоримо, — несподівано для себе заспокоїлась.
— Не варто. Не хвилюйся, «об’єкт» якось переживе, — похмуро відповів.
— Є два варіанти, — рішуче мовила вона. — Або ти образиш мене своїм небажанням зі мною спілкуватися, я піду, і ми більше не зустрічатимемось, або ти приділиш мені свою дорогоцінну увагу, і я все поясню.
Павло мовчав.
— Я не маю в чому виправдовуватись і ні про що не шкодую. Я не прикидалася, все було щиро… — почала Зіна.
Раптом він широко усміхнувся і перервав її монолог:
— Як же я скучив за тобою! Все, «об’єкт» здався. Ходімо пити каву…
Автор – Лариса ПИЛИПЕНКО.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!