fbpx
Історії з життя
Цей хлопчик не говорив. У садок його не водили, няньчила прабабуся. Не говорить і не говорить, і в 2 роки, і в 3, і в 4, і в 5, і в 6. Дачі у сім’ї не було і літніми теплими днями прабабуся виносила під вікна, в зелений палісадник, столик і кілька стільців. Хлопчик бігав, грався з прабабусею, або читав книги. Не говорив, але читати вмів. Писав щось. Дитяча медсестра приходила і влаштовувала неприємні розмови

– Його треба віддати в спеціалізований садок, а потім в школу для відсталих дітей.

– Та який же він відсталий, – сперечалася з нею прабабуся, – он книжки читає, рахувати вміє. Базік і так повно.

– Наплачетеся ви з ним, – відповідала медсестра.

Мені було років 11 і того літа завзяті медсестри дошкуляли цій сім’ї особливо сильно. А я вигулювала свою черепашку і чорного кота.

Хлопчик підійшов до мене дуже тихо і погладив кота.

– Його звуть Барсик, – сказала я, – а мене – Леся.

Чітко, всередині своєї голови я почула: «Артем».

Ось так ми познайомилися. Наше спілкування виглядало досить дивно. Зазвичай говорила я, а він мовчав. Але іноді ми мовчали обоє. Зовні. Якось побачивши нас сидячими мовчки навпроти один одного, підійшла моя мама.

– Що ви робите?, – запитала вона.

– Розмовляємо, – відповіла я.

– Добре, базікайте, – сказала мама і пішла займатися справами.

Артем дивно умів ладнати з усіма тваринами: собаками, котами і навіть моєю черепашкою. Він навчив Барсика давати лапу і команді «голос» не сказавши вголос жодного слова. Його прабабуся на наш мовчазний діалог дивилася з видимим подивом.

– Ти його розумієш? – запитала вона

– Так, звичайно, – відповідала я, – дуже добре чую, прямо всередині голови.

Вона покрутила пальцем біля свого скроні. А мені було все одно.

Якось хмільний перехожий тягнув на повідку повз палісадник маленьку болонку. Песик відволікся на кота і почав тягнути в інший бік. Чоловік відламав гілку від клена і гепнув собаку. Артем прямо заволfв всередині себе: «Не треба, ні!!!» Я пискнула на весь двір: «Перестаньте!». А чоловік продовжував. Моя мама вискочила з під’їзду. Дядько відстебнув болонку з повідка і швидко пішов. Розгублений песик навіть не побіг за ним. Мама оглянула нас, скуйовджених і заплаканих і сказала Артему:

– Вони тебе не чують, майже ніхто. Говори зовні.

– Як, не чують ?, – прозвучало в моїй голові.

– Просто не чують і все, не вміють, не виходить у них. Треба говорити вголос. Ти хочеш цю собаку? Піди до батьків і скажи вголос: «Я хочу цю собаку, я буду з нею гуляти».

Шестирічний Артем взяв на руки маленьку заяложену болонку і поніс до під’їзду. З вікна першого поверху висунувся його батько – Ігор.

«Тату, – сказав Артем, – давай візьмемо собаку, її викинули». Ігор впустив кухоль і вибіг на вулицю.

«Тату, – повторив Артем, – давай візьмемо собаку». Ігор заплакав.

Собаку вони взяли. Перші три тижні Артем базікав безперервно. Згодом вгамувався…

Через багато років, гуляючи з маленьким сином, коли я раптом почула всередині своєї голови: «Мамо, дивись, кіт», я зовсім не здивувалася.

Подивилася на здоровенного рудого кота і покликала: «киць, киць, киць».

А потім сказала синові: «Говори вголос, інакше тебе не почують». І він заговорив. І перестав розмовляти всередині. Але іноді, досі, я його чую, навіть якщо він далеко. Маленький Артем навчив мене слухати…

Автор:  Олена Aндpіяш.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page