Уляна вкотре миє гору посуду і в цьому процесі навчилася відчувати якесь умиротворення чи прийняття неминучого. Ніби, відкрилося третє око бачення сутності світу: посуд брудниться і посуд миється, посуд наповнюється і посуд спорожнюється. Зараз в момент просвітлення залетіла думка, що було б добре купити ще одну сковорідку, а краще дві – одну на млинці, а іншу на соуси. Вже бачить, які маленькі і золотисті млинці складаються один на одного, але так і не стають високою купкою, бо малі рученята тягнуть один поперед одного. «Мамо, ще! Мамо, ще!», а вона усміхається і радіє, що смачно, що ситно, що вона хороша мама, яка піклується про родину.
– Ма, помий мою тарілку, – перериває її медитацію донька.
– Давай, – вже машинально каже Уляна.
– Вона вже велика і може сама за себе помити, – зауважує невдоволено її чоловік, Сергій.
– Та у мене й так руки мокрі, – примирливо говорила вона, хоч в думках було зовсім інше. Ще намиється, ой як намиється.
Змиє всі свої думки і мрії, витре на сухо і складе в шафу.
Уляна вже й забула про мрії. Вона мріє, щоб її діти були здоровими, щоб не приносили з садочка чергові соплі. Мріє, щоб в магазині ще лишилася та кофтинка, яку вона запримітила, але при ній не було грошей, щоб купити. Мріє, щоб олія ще була на акції, бо вчора вона набрала цілу сумку і вже важко було нести. Мріє, щоб вони купили машину і тоді не треба везти дітей на колінах і витирати спітніле волоссячко.
Отакі у неї приземлені мрії. Вона з захватом дивиться на жінок, що махають в фільмах мечами і стріляють з луків, шинкуючи ворогів наліво і направо. Але вона так не може. Не може навіть сказати, щоб їй поміняли подерту купюру зі здачі, бо їй так впевнено заявляють:
– В мене нема дрібних.
– Беріть і не затримуйте чергу.
– Поміняєте в банку, не морочте мені голову.
Вона тоді б з радістю витягнула меча.
А так вона зосередила свій світ на кухні. Бо й, справді, на кухні. Її день починається на ній і там же закінчується. Вона має спланувати хто, що їстиме і те приготувати. Одне не їсть овочі, інше не їсть макаронів, чоловік хоче чогось ріденького: борщу чи супу, але не їсть юшку. А юшку їсть наймолодше, тому її треба варити, бо й так мале і худе. Тому у неї є і суп, і юшка, і гречка, і макарони… А вона лиш доїдає аби не скисло і мріє про маленьке поросятко на балконі.
– Ти не хочеш посудомийки? – зачинає розмову чоловік. – Нащо? – вона щиро дивується.
– І тобі легше. І води менше використовується.
– За ті гроші, що вона коштує, то можна й мене щодень мити в цій раковині.
– Не вмієш ти допомогу приймати.
Не вміє. Певно, з нею щось не так. Вивільнила б руки для чогось іншого, для себе бодай. Полежала б на ліжку, зробила б якусь маску для обличчя чи з подругами зустрілася. Чудова і правильна думка. Однозначно. Але це знову мінус від машини, мінус в бюджеті на маску, мінус на застілля з подругами. Мінус від полегкості. Ось, коли буде машина, тоді вона і маску робитиме, і з подругами зустрічатиметься.
А посуд? Та їй подобається його мити, вона так вирівнює спину, заспокоює нерви, бо «не смачно», «хочу інше», «не голодний», «підігрій пізніше». Так можна помріяти про смачні млинці, які розхапують і «Дякую, було дуже смачно».
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.
