fbpx
Історії з життя
Ти тільки оціни жарт долі – хотіла аби він останок життя працював на мене з дітьми, а сталося навпаки. Я майже круглий рік на заробітках, бо діти і поступати мають, і їсти. Інколи, не пам’ятаю який сьогодні день. І не можу його кинути, бо не така вже я аби його відправити до батьків. Хоч він і просить

Світлана знову у неї на кухні і знову проблеми з чоловіком:

– Як же він мене дістав! Буде щось розпитувати, виколупувати, дзьобати! Як можна бути адекватною жінкою з таким чоловіком?

– Не можна, – погоджується Христина.

– Інша б на моєму місці вже давно б втекла і забула як його звати. Має святу жінку і не шанує. Я не розумію, чого він добивається? Він або хоче звести мене з розуму або розлучення. Іншого я не бачу.

– То спитай його.

Христя переконана, що за допомогою розмови можна багато чого вирішити. Інколи люди тільки того й чекають, щоб почати відповідати.

Знову Світланка на її кухні плаче:

– Сказав, що більше не любить мене. Зустрів перше кохання і не може нічого з собою зробити.

– Тепер ти знаєш причину всіх сварок і вирішуй, що робити.

– Я вже вирішила. Я не подарую йому ці десять років. У нас двоє дітей!

Коли деякі люди готові відповідати, то інші не готові це чути.

Все там же.

– Я була в його матері! Все їй розказала – хай вправляє йому мізки, раз зробив мені дітей, то хай їх виховує і годує. Я не збираюся бути розлученою жінкою і ходити у вічних пошуках! Я на таке не заслуговую!

– Звичайно! Ти заслуговуєш бути щасливою. Ти будеш з ним щасливою після цього всього?

– До чого тут щастя? Ти що, дитина мала? Я тобі про життя говорю! Про обов’язок і виконання обіцянок. Що ти в цьому розумієш? Все проходить! Все. Нема вже метеликів. Живеш аби жити, аби не так страшно самому!

Часто, коли в тебе просять поради, то не готові її виконувати. А готові зробити навпаки. Ця ж кухня десь через п’ятнадцять років.

– Світланко, рада тебе бачити! Як ти? Коли приїхала?

– Та на свята, ти ж знаєш, хочеться бути з родиною хоч на Різдво. Мої малі вже в університеті! Віриш? Як час летить. Ніби, вчора тут з тобою говорили. Тоді чоловіка до сім’ї прикувала, а насправді, себе до нього. Якби була знала. Він вже шість років прикутий до ліжка. І відтоді, я в домі за чоловіка і годувальника. Ти тільки оціни жарт долі – хотіла аби він останок життя працював на мене з дітьми, а сталося навпаки.

Я майже круглий рік на заробітках, бо діти і поступати мають, і їсти. Інколи, не пам’ятаю який сьогодні день. І не можу його кинути, бо не така вже я аби його відправити до батьків. Хоч він і просить. Але я кажу, що я йому винна. Я справді йому винна життя і щастя, яке би він мав. І я мала б когось. Ти не повіриш, але навіть от з такими порепаними руками, я маю таких-сяких залицяльників. І це в мої сорок.

Коли життя дає тобі такий важкий урок, то важливо повести себе по-людськи. Христина рада, що Світлана піклується про людину, яка зараз в біді. Тому, якщо не готові «і в горі, і в радості», то відпустіть, щоб бути готовим для цього з кимось іншим.

Автор: Ксеня Ропота.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page