– І кіт наш захворів, – розказую я мамі про свої неприємності, – духовка зламалася, дверцята в шафі відпали, на роботі на мені завжди зауваження роблять. Я не розумію, що то за лавина така.
– Буває, – каже мама, – Якби завжди було добре, то ми б так до того звикли, що не розуміли б що то воно добре.
Отак ми поговорили, як тут бабуся моя слово каже.
Мушу зауважити, що вона у мене дуже забобонна. Доходило до того, що вона навіть казала аби я багато не сміялася, бо «хто скаче, той і плаче» або «з великої радості велика біда» і тому подібне.
Мене такі забобони дуже дратували і я бабусю ніколи не слухала, коли вона просила дитині нитку червону в’язати на зап’ятсток чи спльовувати через плече та стукати по дереву.
Дурниці, одним словом.
Завжди думала, що це такий тип самозахисту, коли робиш якусь забобонну річ і впевнена твоя душенька, що захистила свою дитину чи родину, чи себе від вселенського зла.
Так от, бабуся тоді каже:
– Мусила в хаті бути людина, яка то все бачила і того те все й ламається. Або ти ще й хвалилася при тій людині і того так вийшло. А я тобі скільки разів казала не хвалитися? Бо людська заздрість більша за всяку біду.
– Ой, ба… ну ви все за своє, – відмахнулася я від бабусі.
Ще погостювала в рідних і вернулася додому, де й продовжилися мої бідоньки.
Коли ж я вже на рівному місці впала і побила коліна, що не могла на роботу ходити, тоді вже я задумалася над тим, кому ж то я хвалилася своїми успіхами.
Я не те, що люблю похвалитися, але як мене питають, то я кажу все як є, так і на роботі я на хорошому рахунку, і премії маю, чоловік добрий, дитина чудесна, тварина ходить тільки в лоток і в усьому у мене лад.
І раптом мене аж в жар кинуло – я ж посиденьки з подругами робила!
Запросила їх до себе і частувала пирогом, ще й так хвалила його Марта, казала, що духовка гарна… І кота Марта гладила, і на чоловіка мого на фотографіях придивлялася і казала, що він надто гарно виглядає.
Коли на наступний раз я приїхала до батьків, то так само мамі говорила про своє життя, а бабусі сказала, що подруга моя була при тому, як я й чоловіка хвалила, й про роботу розказувала.
Бабуся усміхнулася і каже:
– Добре, дитино, а ти запроси їх до себе знову і будеш добре бачити від кого те все йде.
Приводів для радості у мене не було, щоб подруг збирати, але заради цікавості я так і зробила.
Прийшли всі, крім Марти, але дивина не в тому. Коли я спитала, чого Марти нема, то інша подруга Вікторія сказала:
– Та вона якось себе зле чула, але йшли з нами, а вже перед самим під’їздом їй хтось зателефонував і вона мала їхати геть. Вона тобі привіт передала і побігла.
Мене це дуже здивувало, але з усіма може таке бути, тим більше, терміновий дзвінок.
Тільки вже пізніше, в коробці з цибулею і часником, я побачила засушений букет квітів. Я всіх не знаю, але звіробій впізнала точно. Впевнена, що то бабуся його мені в коробку поставила, коли я останній раз приїжджала.
Звичайно, я не вірю, що якісь квіти відлякали проблеми від нашої хати і родини, але відтоді я такої лавини не спостерігаю. Звичайно, є й сварки з чоловіком і кіт шкодить, але, щоб це було в один момент і на купу, то такого нема.
З Мартою я тепер все менше спілкуюся, але я дотепер не певна, що вона якось нас зурочила.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
