З Світланою ми не бачилися ще від закінчення університету, років вісімнадцять точно. Вона тоді поїхала з країни і я намагалася знайти з нею контакт, але марно – під її прізвищем такої людини в соціальних мережах не було, а вона мене не шукала, чи просто не могла знайти під прізвищем чоловіка…
Світлана – це не просто «вчилися в одній групі», а це та подруга, з якою разом ділилася пачкою мівіни, коли скидалися разом на дешеву піцу по два сімдесят п’ять і не вистачало, коли повзком пролазили попри комендантську, щоб не помітили, це студентські гулянки і ми ніразу не кидали одна одну в біді, коли настирливі кавалери переходили межу, мовляв я тебе поїв, я тебе й танцюю.
Коли я її випадково побачила на вулиці – я побачила свою чудову і безтурботну юність, свою молодість, свою красу і запал.
Господи! Це був ковток свіжого повітря в моєму тихому болоті сімейного життя.
Ми пищали з радості та обнімалися і все питали:
– Ти чого не давалася чути?
– А ти чого?
Її історія життя доволі банальна – поїхала за кордон за кращим життям, вийшла заміж за іноземця. Працювала і насолоджувалася життям, але далі чоловік знайшов іншу. А вона не могла стерпіти таке нехтування:
– Бачила б ти його! Метр з кепкою. А туди ж! Та він мав бути принаймні вірним мені до кінця життя. а воно дивися що! Та це й на краще, я тепер вдома і ти знаєш, за ці роки тут все якісно змінилося.
– Ой. Тобі здається – все те ж саме: провінція трохи обклала ями бруківкою. Ти до цього не звикнеш, – сказала я.
– Давай тепер ти свою історію!, – взялася за запитання Світлана.
– Та що я? Працюю журналісткою в місцевій газеті, платять мало, читають ще менше. Одружена і маю доньку, їй скоро тринадцять, тому сама знаєш, що у нас твориться. Чоловік працює в автомайстерні. Все дуже банально.
– Ніколи б не подумала, що ти отак закінчиш, – засміялася Світлана.
– Так, до цього віку я планувала бути світовою знаменитістю.
Ми обоє розсміялися.
А далі почалося те, що було дуже прогнозованим і невідворотним: ми почали зустрічатися з нею кожного дня. Їй треба було облаштувати квартиру, вибрати майстрів, показати всі гарні місця в місті, про які я лише чула, а тут отримала змогу зайти…
Я нехтувала всіма своїми справами заради того аби допомогти Світлані. Я радо це робила.
Мені здавалося, що я вертаюся в свою молодість, в свої нові можливості, які я думала, що остаточно втратила.
І чим більше я була з нею, тим нуднішою ставала моя робота, моя роль в родині, мій чоловік.
У нас давно були деякі труднощі, але це все приглушувалося, змовчувалося, перепрошувалося, терпілося, перечікувалося…
А тепер так ясно було видно, що я давно не хочу жити з чоловіком, що я давно не хочу жити таким життям. Не своїм життям.
Ось поруч з Світланою – я живу, я усміхаюся, я ділюся тим, чим ніколи ні з ким не ділилася – планами і мріями.
Я знову почала мріяти в свої сорок три. Мені ніби знову було двадцять!
Світлана теж заохочувала мене до дій:
– А коли ж ти житимеш, якщо ти своє життя відкладаєш? Я знаю тебе і знаю на що ти здатна! Невже вершина твоїх мрій – це писати в газетці гороскоп?
Пройшов місяць, другий, третій, четвертий… Світлана все говорила про мене минулу, спонукала до рішучих дій і я наважилася.
Я побоялася одразу піти з газети, а попросила, що буду писати редакційні завдання віддалено.
Найважче було з чоловіком: я не могла йому пояснити, що з нами обома не так. Найпростіше було сказати, що я його більше не люблю.
– Ти мені це кажеш після чотирнадцяти років шлюбу?
– Так, це те, що я відчуваю – нічого. І я не знаю, що з цим зробити.
Я планувала переїхати на деякий час до Світлани, щоб разом пройти цей етап.
Речі були зібрані і я йшла від чоловіка. В таксі я назвала адресу і подзвонила Світлані. Вона не відповідала. Я дзвонила на телефон і в домофон – глухо.
Нарешті залізла в інтернет, де мене чекало повідомлення:
«Вибач, що не попередила. Мушу негайно їхати за кордон. Ще спишемося. Вірю в тебе».
Фото Ярослава Романюка.
