Наша колишня няня, прекрасна жінка, все життя на горбу тягла чоловічка, як сидів при столі на дивані. Працювала з ранку до вечора, хапалася за будь-який підробіток, роками носила одні й ті ж туфлі.
Ні, вона не виглядала неохайно. Навпаки. Дуже акуратна, отака старозавітна няня, у неї навіть мереживні комірці були. Дітей вона вчила не тільки тримати ложку – вилку і говорити “дякую”, але ще й іноземних мов. Англійська. Французька. Німецька. Прекрасні манери. Фортепіано.
Її пра-пра керувала пансіоном для дівчат, її бабуся танцювала в балеті, а мати була надзвичайно талановитою синхроністкою-перекладачкою. Сама наша няня закінчила педуніверситет. Але ось так життя повернулося….
На своє життя вона ніколи не скаржилася. Вона взагалі була на диво стриманою.
– Олено, ви себе не бережете. – Казала, коли я, сіро-зелена, приповзала з роботи о третій ночі.
І йшла додому, така ж сіро-зелена, з червоними від вічного недосипу очима, але ідеально прямою спиною.
Така собі англійська леді з роману якої-небудь сестри Остін.
Чоловік її був повною протилежністю.
Рум’яний, завжди задоволений життям, він трудився десь до обіду, потім приходив додому і починав телефонувати їй з питанням – коли ж дорога дружина зволить повернутися і його погодувати?
Вона старанно йому пояснювала, де що лежить. Де хліб, де суп, де ложки. Додавала – посуд не мий, постав в раковину.
Казала – хвoріє. Щось зі спиною. І з шлyнком. І з ногами. І з нервами…
Потім я осіла вдома, а Надія Пилипівна пішла в іншу сім’ю, заробляти на прожиток чоловікові, на його лiки, на його красиві костюми, на його чорнявеньку машинку.
Рік тому бачила її все такою ж втомленою, сіро-зеленою, як і раніше. Як раптом…
-Няня! – заволали мої діти біля каси супермаркету.
У квітучій, рум’яній, свіжій жінці Надію Пилипівну впізнати було не можна. Абсолютно.
Запропонувала підвезти її додому, розговорилися.
Виявилося, поки вона працювала, чоловік завів легкий необтяжливий роман з дамочкою молодшого віку. Дамочка хотіла заміж, навіть за такого ось безперспективного товариша. Може бути, дамочка не знала про його безперспективність? Можливо, він здавався їй останнім шансом?
Загалом, пішов чоловік.
– Знаєте, Оленка, дуже сумно спочатку було. – З дивовижною відвертістю зізнавалася вона. – Адже він сказав, що я змінилася, опустилася. Що немає ніяких сил поруч зі мною знаходитися. Але от якось впоралася. Десятий місяць вже одна, і зрозуміла, що щаслива. Такий вантаж тягнула, і у мене його, нарешті, забрали. Не уявляєте, як я цій жінці вдячна …
Я порахувала. Цього року їй буде сорок вісім років.
***
Вже по дорозі додому задумалася – скільки таких милих жінок тягнуть своїх рум’яних чоловіків, підтираючи їм сопельки, і потім плачуть, опинившись біля розбитого корита?
Читайте також: Рідний брат не захотів кликати мене на весілля, тому що я товста. Але я змогла втерти їм усім ніс
І можуть бути щасливі, усвідомивши просту істину: вирішив звалити до тієї, що молодша, до тієї, яка “не опустилася”? Вперед з піснею.
Віддай дурня молодусі, нехай вона з ним мучиться …
