Чоловік і вона… та інша в обнімку за столом. Дорогі напої, свічки, щасливі посмішки, очі світяться, рука в руці. А потім інша фотографія: ранок, короткий халатик, кава. Логіка запрацювала: властивості, час створення папки… 3 місяці тому. Господи, як так, я ж на «9-му місяці». Руки затряслися, серце вибиває шалений ритм. Що робити? Судорожно згадую той час: суперечка і розставання на місяць, ні дзвінків, ні SMS – нічого. Ах, так це Оленька, три рази він вже встиг назвати мене цим ім’ям. Старша за мене, великі сірі очі, широка посмішка, світле, але коротке волосся. Взагалі нічого, приваблива.
Що це: «любов, або дружба»? Дружба… Ні, занадто щасливі. Хвилинна слабкість… Ні, рука в руці – це вже близькі стосунки. Залишається одне – кохання. А де ж кохання до мене? Адже він так мене кохав! Де ті ласкаві слівця, де котики і зайчики, куди все зникло? Зрада не тільки по відношенню до мене, а й до дитини. Синочку, то що ж робити? Адже він ще зовсім маленький…
Як же важко, не думала, що так ось все і закінчиться. У мріях було довге сімейне життя, щасливі діти і люблячі батьки. Так, ідеалізовано, але так хотілося. А можливо, просто криза? Ні, все-таки вони ж не тварини, а люди, розумні істоти. Думки крутяться, ноги трясуться… Шкода, що це не жарт. Швидко збираю дитину і в парк, треба подумати.
Так, які у мене варіанти. 1-ий: зібрати речі і піти відразу. 2-ий: поговорити, зібрати речі і піти. 3-ий: залишитися і хвилюватися, нічого не говорити. 4-ий: поговорити, але залишитися і мучитися. Є п’ятий варіант, але його навіть важко написати, та й синочка без мами залишати не хочеться. План, мені потрібен чіткий план.
Значить так: він мене не кохає (добре, якщо колись любив, хоча, судячи з ситуації, навряд чи). Сім’я повинна триматися на коханні, хай не на зовсім коханні,, але хоча б на коханні,-повазі, коханні,-дружбі і довірі. Яскравих емоцій вже немає давно, повагу мою він точно втратив, а про довіру не йде навіть мови. З його боку залишається повага і дружба, що в ситуації коли треба розійтися – підійде. А як же малюк, мій синуля без батька? Так, розмірковуючи розважливо, а чи думав його батько про нього, коли він був повинен з’явитися на світ. Ні, не думав. А значить, можливо, що не подумає і надалі, а якщо вже він зміг піти на таку зраду, то не зрозуміло, на що він ще здатний.
Ну ось, трохи розібралася – треба розійтися. Грізне слово, аж мурашки по шкірі. Не хочу, серцем не хочу. Хочу зрозуміти, чому так сталося, чому. Так, згодна, у мене важкий характер, так, я мало часу приділяла чоловікові, коли носила нашого сина, але про характер він знав і до весілля, але ж це його дитина. А як мені хотілося його доброго слова, участі, я до нього всією душею, так і хотілося обійняти, відчути його чоловіче плече, мені так потрібна була його підтримка.
А він в кущі під назвою Оленька, без турбот і проблем, як легко. Скільки довелося пережити, погане ставлення медсестер, за те, що розбудила їх вночі, потім – натовп молоденьких практикантів, багато фізичної напруги, але навіть тоді, я намагалася уявити його поруч, що він зі мною, підтримує, каже ласкавим голосом – мені ставало не так важко від цього.
А якби він там був присутній… Так, цікаво, де він був присутній в цей час? Мені вже не дізнатися, але я чомусь здогадуюся. Фу, це так неприємно. Не очікувала такого від рідної людини. Як не старалася я нікого не впускати в своє серце, а він проліз, освоївся там і все квіточки засадив. Тепер клумби розриті, висмикнуті з корінням квіти, і душі боляче, дуже боляче!
Але треба жити далі. Я молода, красива, з яскравими життєвими амбіціями і досить цілеспрямована. Так, моя самооцінка падає, хочеться сказати все навпаки, після появи малечі відчуваєш себе років на 20 старше, в дзеркалі – змучене, змарніле недосипанням обличчя, амбіції згасли за величезним оберемком пелюшок, і життєві цілі зламані вчинком колись коханої і рідної людини. Ні, ні, ні, не можна дозволяти собі розклеюватися, забиватися в кут і повільно входити в важку нудьгу. Руки опускаються, нічого не хочу робити.
Дивлюся на свою крихітку в колисці: мирно лежить і дивиться на мене своїми великими очиськами, як ніби щось розуміє, не вередує. Сину, як бути? Не хочеться, щоб у нас з тобою була «неповноцінна» сім’я, як кажуть в садах і школах. Припустимо, ми розійшлися, я знайшла тобі «іншого тата», але де гарантія, що він не виявиться ще гіршим? Перш ніж вийти заміж, я п’ять років перевіряла твого тата, і на «походи вліво», до речі, теж.
Без турбот і клопоту. А мені переживати все це одній. У дитини температура, прорізування зубів, безсонні ночі. Ні, так теж не піде, чому я повинна виховувати дитину одна, адже відповідальність за його життя лежить на нас обох. Але як я можу продовжувати з ним жити після цього? Можливо, спробувати ставитися до нього як до предмету інтер’єру в нашому домі? Так, але предмет не вміє розмовляти і надихати.
Темніє, дивлюся на годинник, 9 вечора, пора додому, Його Величність вже мав повернутися з футболу. Заходжу в квартиру – порожнеча. Так, знову виходить розважаємося на стороні. Так, предмет інтер’єру не ходить наліво, а знаходиться весь час вдома. Як мені все тут не подобається: чотири стіни, де я проводжу більшу частину свого часу, чужа тепер мені квартира, тут я стала нещасною жінкою.
Які нісенітниці, не я ж одна в такій ситуації, напевно. Але хіба я знаю таку сім’ю, де б чоловік так вчинив з дружиною при надії? Не знаю. Господи, як важко. Кроки на сходовій, серце гупає. Ні, не він. Синуля, на подив, спокійний, не скиглить. Ось чоловічок, який буде любити мене більше життя, йому я необхідна, він не зрадить мене ніколи, я віддам йому все найкраще, що є в мені, як то кажуть, «кістьми ляжу», але у нього буде все! Життя прожити – не поле перейти, випробовування зміцнюють людину, змушуючи його йти вперед і долати перешкоди.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
