Уже не знаю, як мені бути. Справа в тому, що відколи ми переїхали до сватів моїх у село, вони вирішили чомусь. що ми повинні стати їм на поміч у господарстві. І все б нічого, я згодна допомагати, але ж не в таких масштабах. А остання їхня заява мене просто вразила.
Ми з родиною три місяці тому переїхали до наших сватів у село із міста. У них тут свій дім великий, грубка і котел. Хоч світла не стає. але нам усім тепло і місце є. Їсти завжди є на чому зварити. Ми б може і не їхали, але в столиці на двадцятому поверсі живемо. У невістки з зятем двоє діток малих, не набігаєшся до магазину, та й холодно у нас там було.
Вирішили перезимувати у сватів. Та й кликали вони нас постійно. Говорили, що всім місце буде і робота. Я коли погоджувалась не розуміла, що слова про роботу то не є якісь фігуральні, а от прямо для кожного із нас вони матимуть якусь роботу.
Я людина міська і хоч мама моя останні роки і прожила в селі, але я далека від усього цього. Я корів боюсь, гусей, а свині, то щось узагалі надприродне. Я і в сні страшному не могла уявити, що доведеться мені всіх їх годувати.
Перший тиждень ще не чіпали нас свати. Поки ми освоювались, вони нас про допомогу не просили, але згодом почались маленьку прохання, типу винести щось до сараю. чи допомогти у справі якійсь мілкій. Звісно, ми не відмовляли. Чи там дрова мій син занесе, чи свату мішок донести поможе.
Проте з кожним днем прохання ставали усе важчими. Я не зчулась, як син мій уже й у гору не мав коли глянути. То гній від скотини відчищає, то щось біля машини зі сватом робить, то мішки вони зерном набирають, то картоплю з погріба тягнуть, а ми перебираємо. Угору не можемо поглянути, постійно працюємо і працюємо не покладаючи рук.
А це сват учора приходить задоволений такий і каже:
— Нас багато тепер. У нас із жінко он скільки помічників і потреби виросли в рази. Я ще трьох поросят куплю і корову. А то ми так не виживимо.
Я ледь не заплакала. Якщо ми жіночу роботу робимо, то біля скотини мій син в основному ходить. Я бачу по ньому, що то для нього важко. Намагалась пояснити усе сватові, але він навіть не розуміє у чому річ:
— А що їстимемо? То ж вам не місто, а село. Тут якщо не працюєш, то й на стіл нічого покласти.
Син не жаліється, але я дуже переймаюсь за його здоров’я. Уже не раз говорила йому, що нам напевне в місто варто повернутись уже, краще ми вже з ним бігатимемо сходами, ніж ото від зорі до зорі “помагати” сватам. Він же сім’ю залишати не хоче і каже, що так буде дуже негарно. Вийде, що ми ніби як утекли.
Що ж мені робити? Бачу, що син своє здоров’я на ту худобу покладе, а свати про нього і не думають, раді радісінькі, що в домі нові робочі руки з’явились. Он матеріалів ще закупили, хочуть сінник новий, більший будувати. А хто те робитиме? Правильно, знову син мій.
Лідія Т.
03,02,2023
Головна картинка ілюстративна.
