Уже сім місяців я у столиці біля сина свого проживаю. Спочатку я тішилась дуже, що сім’я у сина хороша і міцна, але чим довше я тут живу, тим важче мені зрозуміти, що то за сім’я така у них. Ну сабі посудіть, хіба так люди живуть.
Поглянеш на сім’ю сина зі сторони, так вона просто ідеальна. Працюють обоє, мають двох діточок, квартиру винаймають, але у планах купівля своєї, поки не поспішають із цим. Мене вони до себе кликали вже давно, але я не наважувалась дім свій покидати. Досиділась до того, що син мусив рятувати, ледь живі вибрались.
Так ось. Я спочатку якось і не помітила цього, але одна фраза невістки у спілкуванні з моїм сином мене дуже здивувала, я спочатку думала, що то мені почулось:
— Влад, – каже вона, – а позич мені три тисячі до зарплати, бо я у подруги відкупити чоботи хочу. Такі класні якраз на мене, а якщо от прямо зараз гроші не скину. то вона у магазин поверне. Ти ж знаєш, що через два тижні поверну.
Спочатку я собі думала, що то жарт у них такий. Ну справді, куди їй ще черевиків, якщо ус кладовій виставка уже, усі полиці коробками заставлено. Ну ще тоді так усміхнулась, але не забула.
А тут два тижні минає і стаю я свідком картини цікавої – сідають мої діти на кухні і давай гроші рахувати. Невістка віддає сину три тисячі, вираховують вартість комуналки і скидаються на неї у рівних частинах. Невістка дістає чекиз магазинів, каже, що придбала дітям черевики і куртки і син рівно половину з суми зазначеної віддає. Потім обоє по кілька тисяч у “спільну” касу на продукти кладуть і відкладають певну суму на квартиру.
Я отетеріла. Стою, дивлюсь, слухаю і нічого зрозуміти не можу. Пізніше, коли невістка у іншій кімнаті була, то я в сина запитала, що то таке я бачила, а він пояснив, що у них бюджет роздільний і вони щойно “звели” місячну касу.
— Так зручно дуже, кожен має свої кошти і ніяких образ. На квартиру відкладаємо, на продукти і комуналку скидаємось. Вона свої витрачає, я свої і ніхто ні на кого не сердиться.
Я лиш хмикнула. Думала одразу сину своєму трішки пояснити, що так не робиться і мені за нього соромно, але вирішила ще з невісткою поговорити. А вона в сльози одразу:
— А я що можу, мамо! Ще з того часу, як я в декреті була оте пішло. До декрету у нас каса спільна була, а тільки я вдома опинилась з дитиною, як він став невдоволення висловлювати. мовляв я не вмію гроші витрачати і занадто багато зайвого і дорого купую. Ну так, підгузки ж не три гривні коштують, та й харчування у дітей було особливим. А одяг дітям а мені, бо ж я вагу набрала. Однак син ваш чути того не хотів і розуміти. Почав мені певну суму тільки видавати. Я мусила тоді позичати у батьків поки підробітку не знайшла. От так і живемо понині. Він і половини справжніх витрат на дітей не знає. Гуртки тільки скільки коштують.
Розумію, що чужа родина, то темний ліс, тому і не знаю. чи варто мені вмішуватись і говорити з сином, хоча мені дуже соромно. Не думала я ніколи, що він виросте, от таким.
Радилась із сестрою, а вона каже, що мені мовчати треба. Мовляв я всього знати не можу і можливо, там і вина невістки є. Не було ж мене тоді поруч, звідки я знаю. може й справді вона фінансами розпоряджатись не вміє.
От тепер я й задумалась: казати мені сину щось, пробувати вплинути, чи хай живуть. як жили і не варто свої п’ять копійок всовувати?
Лада Т.
Головна картинка ілюстративна.
