Грошей на корову не було. А молока хотілося кожного дня. Тому купили козу. Козу купили дорослу, вже дійну і з характером. Вона була рогата і всіх відтінків сірого. Зараз її назвали б Анастейшою, а тоді вона була просто Білкою. У неї був вологий чорний ніс і сумні карі очі.
Купили саме цю козу, тому що вона була правильної молочної породи та вже зарекомендувала себе, як прекрасне джерело кальцію. Однак був у Білки один дефект. Недолік. Нюанс. Білка буцкалася. Щоб коза нікого не буцнула, потрібен був хтось такий же сильний, як мій дідусь, який брав її за роги і примовляв:
«Білочко, ну! Чого ж ти? Заспокойся!». — і коза застигала.
Мені дуже подобалася наша коза! Мені приносило задоволення годувати її з рук хлібом і листям капусти. Вона так ніжно, тремтячою вологою губою тягнулася за гостинцем на моїй долоні, що я могла провести цілий день у її загоні, подаючи їй ласощі. Я захоплювалася тим, як бабуся її доїла. З-під бабусиних рук, струменіло гаряче ароматне молоко, цівки з дзвоном цвіркали в каструлю. Після чого вона наповнювалася пінним теплим молоком, яке можна було пити прямо звідти, навіть не донісши його до хати.
Ну і звичайно ж, в один прекрасний день я попросила бабусю навчити мене доїти Білку. О, цей чудовий момент, коли після численних невдалих спроб мені, нарешті, вдалося вичавити не просто краплю, а цілий струмінь тепленького молока! Відтоді я доїла козу вранці і ввечері. Мені дуже подобався цей процес. Єдине, що мене бентежило це Білчин характер. Вона буцкалася, тому подоїти її сама я не могла. Мені потрібна була людина, яка візьме Білку за роги і втримає її на місці. Зазвичай це був дідусь, а іноді дядько.
Мій дядько був типовий сільським ледарем, який постійно спить на печі. Він ще полюбляв ганяти на мотоциклі у вільний від відпочинку час. Але це було, в основному вночі.
А довгими літніми днями, тобто якраз в той період, який я проводила в селі у бабусі з дідусем, він відлежувався. Тому доїти корову вранці мені допомагав дідусь, а ввечері — дядько Іван. І ось в один прекрасний день, як в українській народній казці, зібралися бабка з дідом в місто, а мене залишили на господарстві. Сказали: повернемося завтра, з гостинцями. А ти, онучко, курей нагодуй, козі сіна принеси, а зранку напечи своєму недолугому дядькові млинців. Ну і козу не забуть подоїти. А Іван вже за роги її потримає!
Сказали і поїхали на возі — бо не було, автобусів — в місто.
Все було добре. Все йшло за планом. Курей нагодувала, козі сіна дала, тісто на млинці заколотила.
Ранок.
Прокидаюся о 8 ранку. Сонечко світить, півні співають, дядько спить. Коза бекає.
«Ну, думаю, через годинку дядько прокинеться і підемо з ним Білку доїти».
А він спить. Я вже млинців напекла, наїлася. Чекаю. Коза блеє вже наполегливіше. Дядько продовжує спати. О пів на десяту мені стало вже зовсім шкода Білку. Бекає. Боляче їй. Доїти її треба.
Підхожу до дядька. Трясу його за плече. Кажу: «Іване! Чуєш, Іване! Прокидайся. Білку доїти пора.»
Він потягується.
— Котра година?
— О пів на десяту.
— Через годину мене розбуди і підемо.
— Іване, її зараз подоїти треба. Вставай!
— Потерпи. Через годину встану.
Я маленька. Він великий і ледачий.
Білка бекає так, що у мене серце стискається.
Думаю: «Ну все! Піду сама її доїти! Впораюся!»
Беру свою улюблену білу емальовану каструлю з намальованими на ній червоними маками, і сміливо йду в сарай.
Двері між хатою і сараєм зроблені із ДСП, пофарбовані дідусем яскраво-зеленою фарбою і закриті на гачок. Тьмяна лампочка зверху ледь освітлює. Пахне комбікормом і відходами життєдіяльності тварин. Запах різкий, але чомусь приємний.
Ривком піднімаю гачок, двері відчиняються і на мене дивиться стомлена коза. Мене від неї відокремлюють три кривенькі сходинки, якими мені потрібно спуститися в сарай. Білка побачивши мене, каже: «беее-е-е» — дуже жалісливо. Але замість того, щоб зрадіти моїй появі, вона раптом опускає голову, демонструючи мені свої потужні рифлені роги. Вона хитає головою, всім виглядом демонструючи мені, що справа пахне смаженим.
От нерозумна! — подумала я. — Я ж допомогти хочу! А вона не розуміє!
Від страху я відступаю назад, а Білка, в свою чергу, робить різкий рух вперед. Я швидко тягну двері за гачок і накидаю його на петлю. Серце б’ється, руки тремтять. Страшно, а допомогти хочеться. Коза продовжує бекати.
І тут я згадала, що кілька днів назад ми з сільськими дівчатами розглядали лінії долі на долоньках. Там є лінія життя. І я точно пам’ятаю, що у мене вона дуже довга!
Щоб переконатися в цьому, я роблю крок назад і розкриваю долоньку прямо під лампочкою в коридорі. Цього невиразного освітлення мені вистачає, щоб побачити смужку-півколо, яка огинає мій великий палець і закінчується внизу долоні.
«Ну ось! — приходить рятівна думка в мою дитячу голову. — Лінія життя у мене довга, значить Білка мене не вчепить своїми рожищами. Можна спокійно спускатися і доїти!».
Знову роблю крок вперед і, вже не так впевнено, відкриваю двері. Коза, побачивши мене, повторює свій недружелюбний рух головою вперед. Моє серце знову калатає. І тут мені сяйнула думка: «А моооже, моя лінія життя довга через те, що я зараз сюди не піду? Не спущуся до кози, вона мене не буцне рогами, я не склею ласти, тому й залишуся жити довго і щасливо?»
Постоявши кілька секунд я накинула гачок назад. Повернулася до хати. Стала на стілець біля стіни в кімнаті дядька, дотяглася до великої стрілки настінного годинника і прокрутила її на одне коло вперед. Злізла і розбудила його.
— Вставай, кажу! Година пройшла! Ходи козу доїти. Ти обіцяв!
Автор: T. Novhorodtseva.
Фото ілюстративне.
