Я з тих жінок, що будуть поступатися і будуть мовчати, лиш би дитині було добре. Коли син привів в дім Зоряну, то я зробила вигляд, що вона мені подобається, хоч дівчина справила на мене протилежне враження.
А як вона вела себе з сином, то я вже червоніла. Вона брала його гаманець і з таким виглядом, наче вона туди своїми руками поставила кожну гривню і буде всім розпоряджатися.
– На це я тобі не дам і на це теж, – казала вона йому, хоч сама ніде не працювала!
Я одразу зрозуміла, що з такою жінкою діла не буде у сина і намагалася йому про це сказати. але він все переводив у жарти.
Спочатку вони орендували квартиру, а, коли Зоряна виявилася при надії, то син попросив, щоб пожити у мене.
– Мамо, ми в одній кімнаті, а ти в другій і якось буде.
А далі для мене почалося суцільне вигнання – речі мої були забрані зі звичних місць, всюди була Зоряна: у ванній, на кухні, в коридорі, її одягу, речей і голосу.
Як може бути у людини такий голос, що наче по склу? Але я мовчала, бо бачила, що син нарешті почав поправлятися на моїх борщах і вже мені радість. Я все й далі оплачувала, щоб діти відклали більше на малюка, але те все ніхто не оцінював.
Якось Зоряна влаштувала скандал, що син витратив багато грошей.
– Як це матері дав на продукти? А вона що гроші їсти буде? Ти ж її дитина і скоро онук буде – то її обов’язок!
Хоч, що роблять її батьки стосовно неї і майбутнього онука не обговорювалося.
Я ще тішилася, що працюю і мені не доводиться перебувати з Зоряною поруч.
Хоча мені доводилося чути її невдоволення з кухні, що я її щось з’їла чи брала, чи пересунула. Вона не стримувала свого невдоволення, бо ж сама про себе говорила, що все людям каже в очі. Але знаєте, інколи треба й помовчати. От просто інколи, але такі люди цього просто не розуміють.
З появою малюка вже й ночі мені видавалися важкими, бо дитя було дуже неспокійним і оті тупотіння на кухню за сумішшю мені переривали весь сон.
Наче все внормувалося з першим, як та знову при надії. І ось тут я зрозуміла, що просто не витримаю. Я вже не маю куди посуватися, адже ліжечко старшенького поставили в моїй кімнаті, а мені через два місяці на пенсію.
І тут моя кума, моя рятівниця, мені й запропонувала поїхати на заробітки і я просто втекла туди, прихопивши з собою заощадження.
– Поки заробиш, то все одно їсти хотітимеш, – казала вона мені.
А я не лише їсти хотіла, а спочатку вирішила відпочити на морі, а вже потім братися за роботу. Це найкращі дні мого життя! Найкращі! Море, сонце, але найголовніше – свобода!
І ця свобода не зникла, коли я почала вже працювати доглядальницею за одним паном, який був колясочником, але йому треба було просто готувати їсти та прибирати. І мене вразило, що цей чоловік мав більше життя, радості і щастя, ніж я, повносправна людина. І хто мене такою зробив? Улюблений син з улюбленими онуками? Вичавлювали з мене все, поки нічого не залишилося, а я й раденька.
І так між нами склалося з Паоло, що він вдихнув в мене життя і це в мої роки. А я ж думала, що лише бабуся і все. А тут такий поворот.
Син інколи пише і телефонує, питає, коли я їм буду гроші висилати. І в такий момент мені хочеться аби в мені заговорила Зоряна і я сказала прямо, як є – ніколи, живіть собі як хочете. Але поки не можу і кажу, що все не так тут солодко і треба ще мені тут побути та мову повчити.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
