Вадим, вкотре, прийшов на ранок і, вкотре, це було чергування за кума, друга, попросили. Уляна все розуміла і жаліла чоловіка. Біднесенький, перепрацьовує, а грошей так треба, бо малий росте і машина багато грошей їсть. От він і крутиться як може.
– Мамо,- зателефонувала на обідній перерві, – зустрінь мене після роботи, то зайдемо на базар і купимо картоплі мішок.
– А Вадим чому не купить?, – обурилася мама.
– Він з нічної, хай відпочине. А ти візьмеш візочок і купимо, і завеземо, і нікого турбувати не будемо.
– Чи не забагато він вночі працює, – саркастично уточнила мама.
– Ой, не починай. Ти ж бачиш, які ціни?
Так вона купувала картоплю, цибулю, моркву тим візочком. Везли в гараж, мов два віслюка і була неймовірно щаслива, що все зроблено, а Вадимчик відпочив. Встигала ще зварити щось смачненьке на вечерю аби йшов на роботу ситим, ще варила на наступний день, а зранку схоплювалася о п’ятій аби зварити сніданок, як Вадимчик прийде з нічної. Бігла на роботу щаслива, бо чоловік у неї золото, дитина здорова і мама поведе в садочок. Що ще хотіти?
В той день пішла на роботу іншою дорогою, бо ще мала закрити лікарняний і побачила Вадимчика з іншою. Така банальність. Зрадив.
Мамі не призналася, бо пекло від сорому. Пекло за той візочок, пекло за віслюків, пекло за любов.
Після розлучення ще довго пекло. Переїхала в інший кінець міста, щоб ніяк не пересікатися з новою дружиною Вадимчика, яка чекала на поповнення. Свекруха намагалася зберегти стосунки, але вона лиш малого відпускала до неї, а сама ні ногою. Надто сильно боліла несправедливість, бо хоч би вона була в чомусь винна. Була поганою господинею, мамою, дружиною? Вона ж так старалася.
Наступний чоловік був абсолютно іншим – тихим, спокійним і надійним. З тих, хто не мав би зраджувати, бо такі не дуже жінкам подобаються – малі, хирляві, непоказні. Вона була в безпеці. Цього разу все мало вийти.
Спільна дитина мала б зміцнити їх шлюб. Так і сталося, але її дитина в цей шлюб не вписувалася. Малий жив в бабусі, бо новий чоловік не хотів його бачити. Отак сталося, що дав їй зрозуміти або його дитина, або її. От тобі й тихоня безхарактерна.
Вона вибрала себе і нове життя. А чом би й ні? Сина вона провідувала кожен день, та й він вже не маленький, все має зрозуміти, тим більше хлопчик. Нема чого нюні розпускати. Життя таке коротке – он їй вже скоро сорок, не встигне оглянутися і пенсія на носі. Невже має все життя страждати?
Син матір пробачив, але мати родину таки хотів. Він вирішив мати за сім’ю релігійну спільноту. Там його приймали, розуміли і любили за те, щ він є. Батько давно пішов з його життя, але Батько Небесний завжди був поруч. Він говорив з ним кожного дня, відчував його присутність і чув його настанови. Його справжній батько, Вадим, в його житті не був присутній, як і в житті нової родини. Так само кинув дружину і дитину та подався в світи.
Уляна надіялася, що син знайде дружину і тим повністю зцілиться, проте цього не ставалося. Йому було вже за тридцять, а ніякого прогресу в цьому плані не відбувалося. Мав лише християнську родину і тим втішався. Її чоловік не оцінив материнську самопожертву і завжди вишукував якісь ганжі в її поведінці, зовнішності, господарці.
Вона так само тягала важкі мішки на проклятущому візку з мамою, бо треба економити і відкладати будь-які заощадження для старшого сина. Там зекономила на таксі, там на їжі і вже має змогу дати дитині на прожиття. Як все змінилося в її житті, просто кардинально, тільки цей візочок і вона якісь закляті на «до кінця днів у горі і радості». Чого не скажеш про чоловіків.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне. Pexels.