Чоловік змінився в обличчі.
— Хоч пам’ятаєш де?
— Пам’ятаю. На тій лавці, де ми сіли перепочити. Ти ще за морозивом бігав, поки я тебе чекала. А потім на залізничний вокзал пішли.
— Слухай, тепер всюди відеоспостереження. Підемо відразу в поліцію, може знайдуть.
— Жартуєш? Минуло дві з половиною години — шукай вітра в полі! У сумці немає документів, проте там ціла купа грошей. Хто ж від такого добра відмовиться? З неба, вважай, впало.
Костянтин Георгійович дружині заперечив:
— Всяке буває, Віро. Хороших людей більше — пам’ятаєш, мені срібний портсигар повернули. Так тоді були голодні часи, але людина чомусь його собі не залишила!
— Скільки років пройшло, Костику. Таких людей зараз немає. Це ж вокзал, що там можна знайти.
— Ось там якраз і можна, там і поліції більше, і камер повинно бути більше. Тому ходи заяву напишемо.
***
В цей час за 200 кілометрів від їхньої станції молодий водій автобуса Роман Антоненко прибув у кінцевий пункт маршруту. Пасажири вийшли, Рома заглянув в салон і на другому сидінні побачив жіночу сумку.
Відразу згадав, що вона стояла на лавці біля посадкової платформи — яскрава, рожева, таку в дорогу беруть рідко. Він ще помітив, що сумку в салон заносив якийсь дивний чоловік. А от чи їхав цей пасажир сам, чи ще з кимось, Рома не знав.
Тепер, дивлячись на неї, водій подумав: «Може, це була і не його сумка. Хтось забув речі на вокзалі, а чоловік схопив і відвіз».
Цікаво, чому він її залишив? Рома відкрив застібку-блискавку — зверху лежав прозорий пакет з продуктами для перекусу в дорозі. Подумав: «Точно хтось забув на вокзалі. Завтра після рейсу дам оголошення в газету».
Він взяв сумку і пішов з нею в готель Хотів покласти їжу в холодильник, щоб не зіпсувалася.
У номері почав діставати пакет, а до нього прилипли долари і євро.
Рома очам свої не повірив. Він ріс в бідності, тому ніколи раніше не бачив стільки готівки та ще й в іноземній валюті. Сів, перерахував купюри. Три тисячі доларів і дві тисячі євро. А потім знайшов ще й золоті прикраси в пакетику.
— Пограбували, когось чи що? — похолов водій. — Бо, справді, хто возить такі гроші з собою в сумці? Ні, краще я це відразу віднесу до поліції. Хоча, з іншого боку — хто ж дізнається, куди поділася залишена на вокзалі сумка?
Спокуса залишити собі знахідку, звичайно ж, була. Він стояв у черзі на квартиру, збирав гроші на перший внесок. А тут гроші самі йдуть у руки. Тільки що там, за цими грошима? Чиясь втрата, чи може негідний вчинок. Та й він знав себе: його б совість потім діймала.
Щоб не піддатися спокусі, Рома швидко зібрався, склав все назад і відніс знахідку до відділку поліції.
Черговий капітан заяву прийняв, руку водієві потиснув і сказав:
—Ви все зробили правильно, Романе Петровичу — якби ви залишили сумку собі, то вас могли б притягти до відповідальності, бо як кажуть чужі гроші в кишені не живуть і щастя не приносять.
***
На наступний день Ромі зателефонувала Віра Іванівна:
— Ромчику, я просто не знаю, як тобі дякувати! Ми з дідом їхали на дачу, вирішили взяти всі заощадження з собою — щоб спокійно спати. А я цю сумку дуже рідко з собою беру, тому й забула про неї, залишивши на лавці. І, як на зло, на тій, що не потрапляє в поле зору камери відеоспостереження. Думала, що не переживу.
У нас не було жодного шансу її знайти, розумієш? Жодного! Я буду молитися за тебе, синку. Ти ж нам віру в людей повернув. Обов’язково приїжджай до нас у гості, чекаємо.
Не відразу, проте десь через місяць, Рома поїхав до людей похилого віку в гості — вже аж надто наполегливо телефонувала йому і запрошувала Віра Іванівна. А у них, як раз гостювала їхня внучка—студентка.
Через рік справили весілля. У Роми з Оленою вже троє дітей. І кожен з них знає історію про рожеву сумку, яка принесла їм усім щастя.