У двері постукали. Зоя Іванівна обтрусила руки від борошна, пішла відчиняти. На порозі стояв старший син Валера. Увійшовши на кухню, він збентежився, побачивши в гостях у Зої Іванівни сусідку, але потім, наважившись, дістав з-за спини величезний букет і простяг його матері.
— З жіночим днем тебе, мамо! А це твої улюблені парфуми, – Валера дістав з кишені невелику коробочку.
— Дякую, синку, ти мене балуєш. Сідай з нами, поїж пиріжків, ти ж любиш мої пиріжки, я щойно спекла, ще гарячі.
— Дякую, мамо, та мені ніколи, відпросився з роботи на 10 хвилин – тебе привітати.
— Ну, давай, я дам їх тобі з собою, на обід поїси, — мати швиденько склала випічку у пакет і простягла синові.
— Ну, Я побіг.
Зачинивши двері за сином, Зоя Іванівна підійшла до вікна і помахала йому рукою.
— От яким ти виріс, синку. Чим старшим стаєш, тим більше схожий на батька.
— Зоє Іванівно, ви обіцяли мені розповісти свою історію, а так і не розповіли, – озвалася сусідка.
— Ну раз обіцяла – слухай, ти, Лілечко, у нашому селі нещодавно, тож мою історію не знаєш, вона цікава.
Пам’ять послужливо повернула жінку в часи її молодості.
— Давно це було ще в 50-х. Мені тоді було десь 15-16 років, я була ще пацанка. Погано вчилася у школі, мені ніяк не давалося навчання, батька постійно викликали в учительську. Вони ж не знали, що треба було викликати маму, от вона би мені всипала по перше число. А в тата я була улюбленицею, єдина молодша донечка серез чотирьох, вже майже дорослих синів. Вони з мамою більше про дітей і не мріяли, аж тут народилася я. От він мене і балував, все мені прощалося. А поїде кудись — без подарунків не повертається — то цукерок, пряників мені привезе, то яскраву стрічку, то косинку красиву. Та й брати мене балували.
Я на той час вже почала бігати на танці, задивлялася на хлопців. А одного разу моя подружка, Ліда, затягла мене до клубу. Там недавно організували хор, кажуть новий завклуб з’явився, от він хор і створив, а сам добре грав на баяні. А я з дитинства любила співати, у мене був гарний, дзвінкий голос. Я вирішила записатися до нього в хор.
На першій репетиції я побачила того хто став завклубом. Нічого такий, цікавий чоловік. Йому було близько 30-ти, а для мене, малої, він здавався мало не старим.
Так у мене почалося нове життя.
Після школи, трохи зроблю уроки, одразу біжу на репетицію, ми почали їздити з концертами у інші села, скрізь нас зустрічали радісно. Ми самі шили собі костюми.
А у завклубом був маленький синочок, він часто брав його із собою на репетиції. Коли я туди прибігала, хлопчик спав десь у затишному куточку і ніяка музика його не могла розбудити.
Якось ми вчили нову пісню і Іван Васильович (так звали завклубом) сказав, що її співатиму я. І як тільки я вийшла на середину сцени і заспівала, раптом пролунав дитячий лемент: «Мамо, матусю!» — і на сцену почав дертися хлопчик. Він підбіг до мене, обійняв за ноги і заплакав: «Мамо, я знайшов тебе, тато обдурив мене. Він сказав мені, що ти полетіла на небо».
У залі запанувала тиша. А малюк продовжував плакати: «Я знав, що ти жива, я знайшов тебе!»
Я взяла його на руки, він пригорнувся до мене. Репетицію довелося відмінити.
— Проведіть нас, будь ласка, додому, тут недалеко. Валерка засне, а я вас потім відвезу додому. До речі, я знаю тільки ваше прізвище. Як вас звати?
— Зоя.
— Як? Зоя? Не може бути!
Коли малюк заснув, Іван Васильович пішов мене проводжати. Дорогою він розповів мені свою історію.
Він одружився з жінкою, яку звали Зоя. Потім у них народився Валерка, а через рік дружина втішила, що знову чекає на дитину. Чекали на доньку, але доля розпорядилася по-своєму. І матері, і дитина не стало.
Валерка шукав маму і не вірив словам бабусі, що мама поїхала у справах. Не могла вона покинути Валерку і поїхати одна. А одного разу він випадково почув, що його мама на небі. Аж тут ти. Треба сказати, що ти сильно схожа на мою Зою, от тільки молодша.
Відтоді, після репетиції я завжди проводжала Івана Васильовича з Валеркою додому і йшла тільки тоді, коли малюк засинав. Без нього я не могла прожити й дня. Потім якось зауважила, що прив’язалася не лише до Валерки. Ось так розпочався наш роман.
А потім скільки б мати мене не відмовляла, я вийшла за Івана заміж. Ми з ним прожили багато років душа в душу, поки він не відійшов у кращий світ.
Я жодного разу не пошкодувала, що не послухалася маму. Окрім Валерки у нас народилися ще два сини: Степан та Петрик, але молодші виросли такими шалапутниками – вешталися світом, часто забуваючи про нас із батьком. От і сьогодні про мене згадав лише один Валерка, а ті хоч би по листівці прислали, то я вже була б рада.
А Валерка нас увесь час тішив: добре вчився, одружився з гарною дівчиною, має діточок. Навіть коли батька не стало, вони про мене ніколи не забували. Ось так, по суті, не рідний син виявився ріднішим за рідних.
А Валера їхав на роботу і дякував Богові за те, що той колись допоміг йому, маленькому хлопчикові, зустрітися з жінкою, яка стала для нього справжньою матір’ю.
Mamyni opovidannya.
Фото ілюстративне.
