Вчора всі нарешті роз’їхалися, і в мене закінчився цей день бабака. Язик на плечах, хочеться лягти і лежати, але треба прибрати вдома, все перепрати, бо потім розпочнеться робочий тиждень і буде зовсім не до цього. Більше я на такий подвиг не підпишусь ніколи

Канікули закінчилися, завтра на роботу, а в мене відчуття, ніби мною город сапали. Після такого “відпочинку” потрібен ще тиждень відпочинку. Це був перший і останній раз, коли я послухала чоловіка і погодилася приймати його родичів у нас удома на святах та ще й у такій кількості. Більше я такої помилки не допущу.

Напевно, вся річ у ейфорії, яка охопила мене після закінчення будівництва будинку. Ми три роки будували дім, вкладали в це кожну вільну копійчину, самі жили не в найкращих умовах, і ось, нарешті, збулося! Будинок добудований, ми туди в’їхали.

Я готова була розцілувати весь світ, така мене охопила хвиля щастя. Саме в цей момент до мене й підійшов чоловік із пропозицією покликати рідню на різдвяні свята до нас. Сказав, що місця у нас тепер достатньо, до того ж хочеться похвалитися результатом наших зусиль. Я й погодилася, адже мені хотілося поділитися щастям з усім світом.

Можливо, якби ми закінчили ремонт і все інше влітку, то я до нового року вже заспокоїлася б, стримала захоплення і адекватно оцінила пропозицію чоловіка, але все сталося так, як сталося. Наприкінці листопада ми в’їхали до своєї оселі, а наприкінці грудня було новосілля, поєднане зі святкуванням нового року.

Запрошені були лише родичі чоловіка, яких у нього чимало. У мене з близьких залишилася тільки сестра, яка проживає в Німеччині, тому ми бачимося з нею рідко, особливо останні роки. Тож у гості ми чекали рідню чоловіка у складі брата, його дружини та двох дітей молодшого шкільного віку, сестру з нареченим та батьків із молодшим сином, якому чотирнадцять років. Так, свекри у мене дуже люблять велику родину.

Місця, щоб розмістити всіх, вистачало. Ми з чоловіком хочемо велику сім’ю, тому дім будували одразу з урахуванням трьох, а то й чотирьох дітей. Всі діти поки що у нас тільки в планах, тому вільних кімнат вистачало. Проблема була зовсім в іншому.

Мені довелося поєднувати в собі роль кухаря, покоївки та аніматора, який розважатиме всю цю різновікову публіку. Чоловік начебто і допомагав, але робив це так, що простіше було його відправити кудись подалі і самій усе зробити. А у плані розваг у нього одна платівка “ну ти ж краще знаєш, що і де у нас знаходиться, я в цьому не знаюся”.

Вранці встань – всіх нагодуй, потім придумай, куди можна виїхати, адже не вдома сидіти на канікулах. Подивитися маршрут, купити або забронювати квитки, а поки всі збираються, мені треба було якось навести лад, швидко самій якось прийти до тями, організувати всіх, вирушити на місце.

Поки всі розважаються, я без перерви думала, а що готувати на вечерю, щоби особливо не возитися, але було смачно. Потім магазин, дорога додому, приготування їжі, сама вечеря, наведення порядку. Ще перед сном обов’язково було чаювання, на яке теж треба було щось або купувати, або пекти.

Звісно, ​​мені допомагали і свекруха, і невістка, і чоловік, але найчастіше було простіше зробити самій, ніж кожному пояснити, що де лежить, куди що прибрати, скільки класти і куди. А цими питаннями мене смикали постійно. Зрозуміло, що вони все робили з найкращих спонукань, адже господиня в домі я, але все одно це було нудно.

Вчора всі нарешті роз’їхалися, і в мене закінчився цей день бабака. Язик на плечах, хочеться лягти і лежати, але треба прибрати вдома, все перепрати, бо потім розпочнеться робочий тиждень і буде зовсім не до цього. Більше я на такий подвиг не підпишусь ніколи, хай хоч ображаються, хоч ні.

А чоловік такий цікавий ще, питає, чого я така незадоволена. Добре відпочили, всім сподобалося. Усім! Звичайно!

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page