Матері восьмирічної Соні не стало раптово. З батьком вони не жили давно, коли Софійці було лише два, він покинув родину, а згодом його взагалі не стало. Не повернувся з відпустки.
— Візьмете дівчинку до себе?
— Ні.
Бабуся, батькова мати, відмовилася одразу. Вона не була для них поганою чи доброю. Просто вони не спілкувалися. За 20 років Вероніка зустрічалася з бабусею разів 7 чи 8, навряд чи більше. Мама з татом ще в університеті переїхали подалі від рідних, тому що свекруха аж надто не любила невістку. Потім, коли з’явилася Соня, тато переїхав до своєї мами. Сказав, що йому так простіше, бо знову бути молодим татусем він не планував.
Тепер його взагалі нема.
Від самого початку було зрозуміло, що бабуся від Соньки відмовиться. Вероніка це знала, тому покинула все. Навчання в іншому місті, практику та інше, щоб приїхати до маленької сестри.
— Я заберу її, не віддавайтесь нікуди, — одразу звернулася дівчина до служби.
Вероніка розуміла, що у 21 їй доведеться виховувати дитину, якій лише 8. Але більше нікому.
— Думаєш, вона нас не любить? — Запитала Соня, коли вони повернулися додому. У порожню квартиру.
— Вона нас не знає. Ну, не схотіла, то не схотіла. Що тут такого? Адже це не її обов’язок. Правильно? Головне, що ми разом. Так? Я нікуди від тебе не піду, все в нас буде добре, — нескінченно повторювала Вероніка, треба ж щось говорити.
— Мама…
І обидві розплакалися.
Добре, що хоч добрі люди допомогли все організувати. Вероніка хоч і була дуже молода, проте дуже відповідальна. Вона знайшла роботу, вирішила продовжити навчання, тож вони переїхали. Можна сказати, поміняли квартиру. Вирішили ні до кого не звертатися по допомогу.
— Самі впораємось.
— Ти поговорила б ти з ріднею. Може, хтось грошима допомагатиме.
– Хто? Троюрідний дядько Борис, який має п’ятеро дітей? У них у всіх свої діти та свої проблеми. До того ж я ні з ким до ладу не знайома. Не буду ж я забирати в них гроші. Впораюся.
— Як знаєш.
Через кілька років Вероніка таки зателефонувала бабусі. Не через гроші. Просто хотіла привітати з днем народження.
— Здрастуйте, бабусю. Це я. Вероніка. Вітаю вас з…
— Навіщо дзвониш? — Бабуся не дозволила їй договорити.
– Привітати хочу.
— Не дзвони мені. Бо потім почнеш щось просити. А я не збираюся вас утримувати. Ви обидві вдалися у свою матір.
Це було так… несправедливо. Вероніка хотіла якнайкраще, а вийшло як завжди. А ще прикро.
— Щось трапилося? – прийшла Соня.
— Все чудово. Давай щось почитаємо.
У 18 Соня почала вчитися і підробляти, щоб Вероніці було простіше. Хоча все й так було добре. Вероніка фахівець далеко з не маленькою зарплатою. Але Соня вважала, що повинна робити свій внесок.
На той Новий рік їм прийшла листівка. Від бабусі. Вперше за стільки років.
— Та невже? — Дивувалася Вероніка, — І не боїться, що грошей попросимо? Так досі прикро від її слів.
Бабуся почала часто надсилати листівки, писати повідомлення, дзвонити, потім просити.
Вероніка із Сонею навіть подумали, що вона хоче спілкуватися з онуками. Батько не спілкувався багато років, а вона захотіла. І на запрошення поїхали до неї у гості. Вранці почули розмову бабусі з подругою по телефону, тоді й остаточно зрозуміли, що справа далеко не в тому, що вона скучила.
— Роки вже не ті, тому нехай допомагають, вони все ж таки мої онуки. Я, можна сказати, їх вибавила. Синочок не зміг, ну, в нього не вийшло. Мама у них була взагалі ніяка. Отож мені й доводилося.
Мама у дівчат була чудова, просто так розпорядилася доля, забрала її у них. Тож чути таке за неї було найприкріше.
Бабуся брехала в кожному слові. Все у них було добре з мамою. Вже про допомогу та виховання від бабусі взагалі кумедно чути. Не дзвонила навіть.
— Поїхали звідси, — сказала Соня, — Ніколи нам тут не були раді, тож нам тут не місце.
— Поїхали, — кивнула Вероніка.
Фото ілюстративне.
