fbpx
Історії з життя
Відійшла у засвіти старенька якраз по кількох годинах її, Ганниного, від’їзду до міста. Жінка знову й знову переживала ту звістку, перелистувала подумки, мов книжку, кожну хвилину того дня. Краялась, чи могла бодай на мить ще затриматися біля найріднішої людини, чи не зарано поспішила до автобуса

За вікном миготіли пройняті вільним духом легкості поля поміжсілля. «Недовго вже залишилось їм розкошувати незасіяними, — думала Ганна, вдивляючись у знайомі з дитинства краєвиди. — Ось-ось сівба почнеться, і приймуть у свої обійми зерно…».

ПРО ТЕ, яке саме збіжжя тут посіють цього року, жінка не думала — їй важливо було, що земля, покликана родити, не облогуватиме. А значить, не тривожитиме ока і серця бур’янами чи самосівом берези, сосонки… Бо споконвіку переймалися ще її батьки, аби не дармував ґрунт, не порожніло родюче поле. Навіть існує й до цих пір у їхньому селі неписаний закон: весняна сівба має не обминути жодного клаптика, жодної п’яді городу, бо якщо залишиш його незасіяним, то матимеш цю землю, як казали, для покійника з хати.

Жінка важко зітхнула, тихо, без сліз схлипнула своїм думкам і вже не звертала уваги на красу ранньої весни, що неквапом пропливала за вікнами автобуса.

Як не рвалася з усіх сил до материної хати в село, проте торік так і не діждала збирати з ненькою посаджене-сіяне. Відійшла у засвіти старенька якраз по кількох годинах її, Ганниного, від’їзду до міста. Жінка знову й знову переживала ту звістку, перелистувала подумки, мов книжку, кожну хвилину того дня. Краялась, чи могла бодай на мить ще затриматися біля найріднішої людини, чи не зарано поспішила до автобуса, чи не пропустила якогось надважливого слова в останній, як виявилося, розмові…

Мабуть, шукала свою провину, бо лише так могла приглушити не властиву своїй натурі образу. Це присмачене гіркотою почуття стосувалося свекрухи, яку доглядала совісно кілька останніх років як рідну матір. Навіть більше і ретельніше, бо ж у селі коло мами жив в одній хаті ще й брат, а свекруха після того, як  не  стало свекра залишилася в квартирі сама. Чи то самотність таке коїть з людиною, чи щось інше — яка б не була причина, а Валентина Іванівна, поховавши чоловіка, почала стрімко втрачати пам’ять, та так, що навіть не могла згадати ні сина, ні Ганну, котра добросовісно навідувалася через день із приготовленими харчами та займалася всіма хатніми справами. Морально було нелегко не тільки бачити ці разючі зміни, а й витримувати безглузді звинувачення і доскіпування. Проте невістка, медик за освітою, добре розуміла, що жінкою керує не розум, і продовжувала терпляче годувати, прати, прибирати. До мами їздила двічі на тиждень: везла з міста щось смачненьке їй і брату, а назад в обох руках — великі сумки прання. Єдиним перепочинком у цій круговерті була… робота. В лікарні ніхто навіть не здогадувавсь, як ця мила, привітна, завжди усміхнена, із легким бездоганним макіяжем та модною зачіскою жінка виснажується у постійному метанні між двома хворими і чи не однаково близькими людьми.

Та все ж мусила попри заперечення сина і чоловіка піти на пільгову пенсію: мама в селі пошкодила ногу і потребувала постійного догляду, а братові вистачало клопотів по господарству.

Того гіркого дня Ганна вийшла на десяток хвилин у грядки: обсіли бур’яни цибулю, тож, поки мама задрімала, мерщій взялася до роботи. Аж раптом зателефонував із міста син: «Приїзди, мам, бабусі зле, без тебе не впораємося». Зібралася похапцем і ще встигла на останній рейсовий…

Вона і тепер картає себе за те, що поспішила на дзвінок, адже все обійшлося тоді. Валентина Іванівна прожила після мами ще пів року, але забрала, хотіла того чи ні, останні найдорожчі хвилини спілкування з матусею!

Гірка втрата не сповільнила ходу життя, не зняла обов’язків турботливої невістки. Але Ганна тепер мала до всіх клопотів ще й брата — хоч і доброго, але зовсім самотнього і безпорадного без мами, незважаючи на далеко вже не дитячий вік. Тож із такою ж регулярністю, як і до матері, навідувалася до нього, вже йому везла щось смачненьке, а головне — власними руками приготовлене, як було ще за життя батьків. Все не могли наговоритися — не вистачало часу то за городніми роботами, то за постійною потребою Ганни їхати до свекрухи, котра на той час уже злягла. Ще буде час, думала жінка, встигнуть…

— Приїзди, Ганю, Шуру вашого застали в хаті, — громом серед ясного неба пролунало якогось ранку в слухавці голосом маминої сусідки Марусі.

…А тижнів за два хоронили й свекруху. Ганна вже не мала сили на живу якусь реакцію, на емоції — виснажена до краю, жінка просто сприймала факти, не маючи сили осягнути їх серцем. Та й воно, здається, заніміло. Їхала вже до дорогих могил під березами за селом, а ще — до хати, де назустріч радо вибігали кілька курок і пес: небагате господарство мами і брата, з котрим так і не знайшла у собі сил розпрощатись одразу, тож попросила сусідів наглядати. Не піднімалася рука на курей, а з відданим Дружком розмовляла, як із людиною, вбачаючи у тваринці дух домочадців. По-своєму вдячна була собаці за те, що зустрічав з автобуса і проводжав, щоразу зазираючи темними очицями в самісіньке, здається, дно душі. Мабуть, і він розумів її стан: бувало, притулиться до ніг, тихенько поскімлить, підбиваючи головою руку, — погладь, мовляв, мені теж нелегко, як і тобі, а я тебе пожалію…

Автобус минув третє село, польова дорога змінилася асфальтом. Ганна їхала додому, а відчуття втрати тяжіло на серці, змішане з гіркою провиною: не закрила матусі очі, не виговорилася брату, не виплакала свою тугу.

Та якби ж його знати, що в певну мить життя найголовніше…

Автор: Леся ГУДЗЬ.

Вербиченька.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page